З сусідньої камери знову стукали.
— А тепер що? — спитав, коли в'язень закінчив "розмову" з сусідами.
— Питають, чи дали воду.
— Дали, дали, спасибі.
— Спасибі, тільки не тим, що дали, а тим, які змусили подати. Так? — запитав в'язень. Але відповіді не було. Прибулий вмить зімкнув повіки і заснув.
В'язень узяв з стільця шматки списаної бібули, підійшов до маленького загратованого віконця, за яким почало вже сутеніти, і став мовчки перечитувати.
Десь з глибини тюрми вирвався гарний баритон:
Сижу за решеткой в темнице сырой,
Вскормленный в неволе орел молодой.
Мой грустный товарищ, махая крылом,
Кровавую пищу клюет под окном.
У голосі співака було стільки безпосередності й муки, що у в'язня стиснулося серце. Перестав читати, стояв і слухав мовчки, боячись пропустити хоча б звук. До баритона скоро приєдналося ще кілька голосів. В єдиному пориві виливала свою силу і волю ціла тюрма:
Мы вольные птицы: пора, брат, пора!
Туда, где за тучей белеет гора,
Туда, где синеют морские края,
Туда, где гуляет лишь ветер да я!..
Досягши найвищої напруги, пісня раптом обірвалася. Камеру знову залила глуха тиша.
— Пора, брат, пора... — ледве ворушив губами в'язень.
Підійшовши до нар, він почав розглядати чоловіка, що спокійно спав. Враз насупився, аж чорні брови з'єдналися на переніссі. Чоловік на нарах був ніби знайомий. Цей обривок лівого вуха, цей синюватий товстий рубець, що перерізував усе чоло, він десь уже бачив.
— Дядько Кузьма... Невже? — прошепотів і затулив рот долонею.
— Що? — розкрив полохливі очі чоловік. — Мене хтось кликав? Чи не причулося?
— Дядьку Кузьма! Хіба не впізнаєте?
Чоловік трохи підвівся, сперся на лікоть і, поглянувши в лице в'язня, заперечливо хитнув головою.
— Пушкарне... Старосілля... Оксана Петрівна... Не згадуєте? — засміявся в'язень і стягнув з голови кашкет. — Забули, як возили снопи і перевернули хуру на Чортовій горі? У старосільського пана... Позаторік... Коли ото з Колупаєм?.. Забули?..
— Павло?
— Авжеж! — в'язень кинувся обіймати несподіваного гостя. — Оце так зустріч!
— Ну й змінився ж ти, Павле, — заговорив через якийсь час Кузьма, оглядаючи Грабовського. — Підріс, витягнувся. Борода, вуса... Не впізнати. А чого ж ти такий худий?
— Нічого, поправимось...
— Поправимось на тому світі, — журливо проказав Кузьма. — Так це ти сидиш відтоді, як тебе забрали за службу в пана Трутовського?
— Ні, дядьку. Тоді я посидів місяць в охтирській буцегарні та й випустили. Після того ще жив у Харкові, а звідти пішов у солдати. Чи не видно ж по шкурі? — показав свою військову одежу.
— А з солдатів сюди?
— Не зразу. Багато світа довелося побачити. Був у Криму, в Оренбурзі, на Кавказі, куди мене тільки не возили... Та все вже минуло. Не треба й згадувати. А якими вітрами вас сюди занесло?
— Якими? — болісно скривився Кузьма. — Бог його святий знає. Багато, Павле, розказувати...
Грюкнули двері, і поріг переступив коридорний вартовий — товстий, з брезклим лицем. Лупнув злими очицями по камері:
— Обіді
Ні Кузьма, ні Грабовський не вставали з нар, наче и не помітили його приходу.
— Чого сидите, як засватані? Може, прислужити вам? Панство...
— Чого горло дереш, як на свого батька? Бачиш, чоловік не може встати, — Грабовський показав на Кузьму.
— Чоловік, чоловік, — гидливо перекривив тюремник. — А ти? Також не годен? Чи, може, знову якісь примхи?
— Я не буду їсти.
— Як-то, Павле, не будеш їсти? Чому ж це? — здивувався Кузьма. — А як же жити? Бери, бери та й мені подай.
— Вам подам, а сам їсти не буду, — повторив Грабовський. — Ми, дядьку, вже третій день не їмо і не будемо їсти доти, доки не оголосять нам вироку. Так і передай своєму начальству, — кинув вартовому.
— А хто це, Павле, ми?
— Я та мої друзі. Нас тут понад десяток. Ви їх не знаєте.
Кузьма спробував умовляти Грабовського, але побачив його насуплені брови і замовк.
— Перекажи, щоб лікар прийшов, — звернувся Павло до тюремника, коли той рушив до дверей. — Бачиш, людина ледве дихає.
Він подав Кузьмі обід. Той трохи погриз чорний, як земля, шматок хліба, сьорбнув ріденького супу і поклав ложку.
— Візьми, Павле, поїж. Хіба вони будуть знати, чи ти їв. Бери, бери.
— Спасибі, дядьку, не буду.
— Май розум. Так і померти недовго.
— Нічого, не помру. Вже не перший раз, звик. Ви, дядьку, краще розкажіть, за що потрапили сюди.
— За що... — повторив Кузьма, і Грабовський ледве помітив у сутінках його болісну посмішку. — Бодай вони так знали, який ниньки день, як я знаю, за що попав.
— Хто це — вони?
— Та ті ж, що називають себе нашими друзями, бодай би їх свята кодня не минула! — вилаявся Кузьма. — Може, пам'ятаєш отих двох, що приходили до пана старосільського найматися?
— Цирульники?
— Ті, ті, цирульники. Так от, невдовзі після твого арешту в Трутовського вони кудись повіялися. Аж перед різдвом один об'явився. І вже не цирульником, а з повним мішком шевського струменту. Говорив, хоче чоботарювати. Найняв у старої Мотрі, що коло ставка живе, половину хати, привіз з міста кілька столиків і почав набирати до себе селян, аби вчити їх чоботарського ремесла. "До камунії, каже, присоглашаю всіх, хто хоче". Ну, присоглашаєш, то й присоглашай собі. Діло, значиця, не погане. Хай буде. Зголосилося, знаєш, чималенько. І скоро в Мотриній хаті застукали молотки. Село, скажу я тобі, не могло нахвалитися камунією, бо хоч вона шила й не лепсько, але дешево, а мужикові чого ще треба? Самим Хведором — так звали заводія тієї камунії — не могли й нахвалитися.
Якось здибав мене Хведір у селі та й попросився в комірники. Порадилися ми з старою. Все ж, думалося, коли якийсь чобіт залатає. Взяли. Жив він через сіни з нами. Все казав, навесні привезе жінку і маленьку дочку з далекого краю. А в нього та жінка, мать, так була, як у пса хата. Не скупий вдався, завсігди, бувало, частував наших дітей всякими лакітками, що привозив з города.
Вставав раненько, вмивався пахучим милом, витирався м'яким рушником, снідав і йшов з дому. Повертався пізно, бо, як говорили в селі, вечорами провадив якісь там балачки з своєю кумпанією, читав книжки.
У зимні м'ясниці камунія почала збиратися вже у моїй хаті, на Хведоровій половині. Приходили й мужики. Зима — завірюха, чортма-куди на зарібки податися. Мужик вихропиться за день, напече живіт у просі і готовий триндикати цілу ніч.