— Сподобалась, видно, муштра, сам шпаціруєш?
Павло здригнувся. Повторюючи свою майбутню промову, він навіть не почув, як у погріб зайшов капрал. Старий добродушний служака стояв на порозі й усміхався.
— Що ти ворожиш тут, солдатику, наче генерал перед баталією? Збирайся.
— Куди?
— До штабу.
— Чого?
— Не знаю.
— А як думаєш?
— Не думаю. Нам, капралам, думати заборонено.
— Так-таки й зовсім не думаєш?
— Ще позаторік перед Водохрещами трохи думав, а потім відморозив думало і з того часу аніні. Або іноді думаю, але тихенько. Здається, кудись відправляти тебе збираються.
Від гауптвахти до штабу — півсотні кроків. Не встиг Грабовський і дихнути весняним повітрям, як опинився перед високими кованими дверима.
Капрал, виструнчившись, доповів штабному офіцерові, що наказ виконав. Той подав йому засургучований пакет:
— Одвести солдата і здати в залізничну комендатуру. Ясно?
— Так точно! Одвести солдата...
— Давай.
Капрал круто обернувся і гримнув закаблуками.
Вийшли з полкового подвір'я. Лише тепер Грабовський побачив, що навколо буяла весна, аж видзвонювала. Над землею струмувала волога. Обабіч дороги витикались перші листочки трави, за тинами брунькували сади. Містечко, яке зустріло його восени дощем і туманом, зараз, здавалось, помолоділо, причепурилось.
— Грабовський! — почув Павло і повернув голову. Перед ним стояла Улановська.
— Евеліна! — схвильовано гукнув. — Дозвольте на хвилинку, — попросив капрала. Старий зміряв дівчину очима з голови до ніг і зітхнув:
— Тільки недовго. А я перевзуюсь, бо онуча, видко, закотилася.
— Ти чого сюди потрапила? — тиснучи руки дівчині, спитав Павло.
— Треба. Діла, Павле. Знаєш, якого шелесту наробила наша відозва?
— Трохи знаю...
— Трохи? Що там твоє "трохи". Уже кільканадцять поміщиків та чиновників мужики відправили в царство небесне, а червоні півні співають не тільки вночі, а й вдень. Гарну кашу ми заварили, — раділа Улановська. — Правда, власті теж заворушилися. В селах так і гасають жандарми. Ну, та хай. Оце ж правлюся в Катеринослав, у цій самій справі. Ліда Лойко поїхала в Одесу, Соломон Брайловський — у Миколаїв, Ісаак Коган подався на Херсонщину. Прислані тобою хлопці Ус та Піщанський обіцяли постаратися в Чугуєві... Як же тобі служиться?
— Помаленьку.
Розповідь Улановської підбадьорила його. Розпитував про товаришів, їх роботу, розповідав про своє життя, про події останніх днів.
— А тепер куди? — прощаючись, запитала Улановська.
— Не знаю. Гірше не буде! — уже з дороги гукнув Павло. І вголос подумав: — Куди ж, справді, тепер?
Капрал мовчав. Лише коли завернули на іншу вулицю і штаб сховався за будинками, старий підійшов ближче до Грабовського.
— Ти таки не відаєш, куди?
— Зовсім.
— Я дещо знаю, писар казав мені. Мали тебе, брат, судити, хотіли запроторити в рештантські роти, Магомет вимагав. Щось думали, приміряли, прикладали, та все виходило то криво, то косо. Ото й змикитили не судити тебе, а спровадити до якогось Ташкента, словом, у Туркестанський воєнний округ.
— А чому не судили? Пожаліли?
— Пожалів вовк кобилу та залишив хвіст і гриву. Себе пожаліли. Хіба вигідно нашому начальству розпалювати таке, щоб потім нагорі подумали, що в батальйоні непорядок? Тому й вирішили спекатися тебе. Розчовпав?
— Ясно.
— Отож-бо. Думати треба. Тільки тихенько, як каже каптенармус Гуркало, — багатозначно підморгнув капрал уже перед дверима коменданта вокзалу.
...Йдучи в супроводі конвойного до ешелону, Грабовський побачив Митусу. Той стояв коло купи саквояжів і розповідав своєму хрещеникові та ще кільком панночкам якусь, видно, веселу історію, бо й сам реготав. Ось він повернувся до поїзда обличчям, і його очі стрілися з Павловими. Павло посміхнувся. Рука вже потягнулася до козирка, щоб привітати старого знайомого, але так і застигла в повітрі, бо Семен Потапович опустив очі й обернувся до нього спиною, ніби й не помітив. Павло зітхнув і так, з піднятою рукою, побрів до вагона.
Ще виглянув з вікна, але Митуси на вокзалі вже не побачив...
Паровоз закашлявся, буферні пружини надулись, завищали. Стрепенувся вокзал, блиснув вікнами. Розстелюючи кошлату гриву диму, поїзд стогнав, похитувався і повз, повз, повз...
Притулившись до запорошеної шибки, Грабовський вдивлявся у позолочені сонцем поля, що мерехтіли і мчали назад.
— Так-так-так, так-так-так, так-так-так, — озивалися колеса, а юнакові чулося:
— Ташк-ташк-кент...
6
Вузька, продовгаста камера, більшу половину якої займали дерев'яні нари, не дозволяла широко ступати, і тому в'язень не ходив, а крутився на одному місці.
Темна, схожа на грудку торфу, ледь закучерявлена борідка і блискуча смужка вусів відтіняли блідість його вродливого лиця. В'язень був у великих шкапових чоботях, давно вицвілій солдатській одежі і в кашкеті з позеленілою кокардою.
Довго крокував. Нараз зупинивсь, нахилився над нарами, розгладив клапоть темно-сірої бібули, взяв огризок олівця і, тихо бурмочучи, почав писати:
В її руках блиснув кинджал.
— Невже мара не оманила?..
О, ні... аллах... не жаль... не жаль... —
Вона скривилась, застогнала,
Тягучу думку відігнала:
Котились сльози, мов кришталь.
Вона змахнула... "Сестро мила!"
І прямо в серце устромила
Своїй сестрі холодну сталь.
Випростався. Поклав огризок, потер худою рукою чоло. Пробіг очима написане і знову мовчки затупцював на рудій латці цегляної долівки.
Насуплений грудневий вечір, виповзаючи з-за арештантських рот на Холодній горі, поволі обступав центральну харківську тюрму. І вона, стомлена денними турботами та неприємностями, починала згортатися й торочити невільницькі сни, густо змережені жахливими видіннями й тривожними скриками.
Не вгамовувався тільки коридор, якого вже понад півроку називають політичним. Не зважаючи на двох вартових, що куняли, схилившись на підвіконня, він гаморив, гомонів, лунав веселими жартами, дошкульними дотепами, дальніми перегуками.
— Хто знає, де тепер Евеліна?
— Невідомо. На допитах її прізвище не згадується. їй, мабуть, пощастило запорошити всевидюще жандармське око. Якщо слідчий питатиме про неї, кожен відповідайте — не знаю.
— Хлопці, що чувати про Брайловського?