— Пам'ятаю, — відповів. — Я ж мав від неї три листи, коли жив у селі. Але це було майже два роки тому. Потім припинилося листування. Та й не тільки з нею... Мабуть, осідало воно в кишені почтмейстера. То так і не відаю, де ділася наша русалонька. Знаєш щось?
— Дещо.
— Розкажи. Ти ж з нею, здається, дружила.
— Трохи було, — зітхнула Евеліна. — Дружили, а тепер мені й слова не пише.
— Посварилися? Вона ж така...
— Еге ж, така. Була. Позавчора я стріла одну свою знайому. Вона недавно отримала листа від Ксани з Пінська. Русалка пише, що бачила там твого приятеля по семінарії Петра Цимбалюка. Він, виявляється, утік з тюрми, довго блукав світами, аж поки забрів у Білорусію і пристав до пінської організації народовольців. Там застрелив якогось високого чиновника, був схоплений і завис на шибениці. Нема вже нашого Ціцерона...
— Що-о-о?! — підхопився Павло з стільця. — Загинув?
— Так. Шкода хлопця, славний був, — сумовито закінчила Евеліна.
— Шкода, — після довгої мовчанки тихо мовив Грабовський. — Навіть дуже шкода. В таких, Евеліно, вольових, як Петро, середини не буває. Він мав або щось незвичайне вчинити, або накласти головою. От і сталося непоправне. Інакше й бути не могло. А шкода. З Цимбалюка міг вийти справжній агітатор — розумний, голосистий, запальний... Так, так, помилковий, шкідливий шлях. Терор — то опінія героїв-одинаків, одірваних від народу... А що з Ксаною? Мабуть, і зараз воює?
— Воює... — повторила Улановська з неприхованим роздратуванням. — Гидко й розказувати. Повісилась на шию тамошньому поліцмейстерові і махнула рукою на все те, чим захоплювалася в Харкові.
— Невже?
— Тепер, певно, уже не молиться на Рахметова. Навіщо зараз їй, зірці багатих пінських салонів, напівголодне життя, давні друзі, крилаті мрії? Рідного брата, кажуть, допомогла своєму чоловікові спровадити в Сибір.
— Не може бути!
— Може, Павле, може, не гарячкуй, — піднесла руку Улановська. — Якось я хотіла тобі сказати про це, та все не випадало. Чула від людей, які достеменно знають. Уже, грішним ділом, навіть думаю, чи не її юдина рука завела Петра Цимбалюка під шибеницю.
— Навіть?! — жбурнув Грабовський квачик, яким заліплював конверти. — Це ти тільки так гадаєш чи є якісь докази?
— На жаль, твердих доказів поки що нема, але, мабуть, таки будуть. Багато хто з нас у цьому переконаний. Один симпатичний молодий чоловік з Мінська, Віктор Краніхфельд, що недавно приїздив у Харків, обіцяв розвідати й передати нам. От і чекаємо, а тоді вже...
Евеліна змовкла, не закінчивши думки.
— А що тоді?
— Буде видно. Думаємо, коли все це підтвердиться, то польовій русалці та її поліцмейстерові не уникнути смерті.
— Справді?! — Павлові брови підстрибнули. — Ні, Евеліно, цього не може статися. Знищувати колишніх своїх...
Улановська спалахнула.
— А вона буде й далі видавати наших ворогам, вести на шибеницю! Ех ти, романтик! Тут тобі не вірші...
— Але ж...
— Але ж, — перехопила Евеліна. — Ти сам давав їй роман Чернишевського. А що з того вийшло? Чи пішла вона тим шляхом, яким пішов Рахметов, її тодішній напівбог? Хай би кинулася в обійми самому дияволові, вільному воля... Але зрадити товаришів, велику справу, стати катом...
— Однак, Евеліно, це ж знову терор.
— А смерть Петра — не терор? Ех, Павле, Павле, не впізнаю тебе.
Та Грабовський вже не слухав, нервово крокуючи по хаті, його тортурили гнів, жаль, зненависть і біль. Петро, Петро. Хай ти й помилявся, але поліг буйною головою на страдній дорозі. А вона, Ксана, польова русалка...
— Невже між нами є й такі? — надривно вигукнув, кошлаючи чуприну на голові. — Де ж правда?
Улановська мовчала. Вона, зітхнувши, знову взялася заклеювати конверти.
— Ну, як тут? — спитав Кирило Карпович, поклавши на стіл пачку надрукованих відозв. — Діла, бачу, йдуть. Ой, ідуть, ідуть. Ану оцініть поліграфічну роботу.
Листівки вийшли такими, що годі було й сподіватися від старенького гектографа. Рядки лежали рівно, а літери аж посміхалися.
— Чудово! Пречудове! — зраділа Евеліна. — Дайте, Карповичу, вашу золоту правицю.
— Е-ех, було, дочко, — вдячно посміхнувся Кирило Карпович. — Понад десять років проробив друкарем. Та потім загубив руку, — він пометляв порожнім лівим рукавом, — і пішов, як бачите, в сторожі... Що тут у вас трапилось? — поглянув на Грабовського, потім на Улановську. — Ну?
— Нічого особливого, — відповіла Евеліна. — Тільки й того, що розповіла Павлові про оту пінську, її вчинки, а вона ж колишня близька його знайома, здається, навіть...
— Та шльондра? — здивувався сторож. — Яка ганьба! Фе.
— То ви вже занадто, Павло тут нічим не завинив, — боронила юнака Евеліна. — Він давно її не бачив.
— Та я ж не про нього, а про ту гадину повзучу. А ти, Павле, плюнь на неї, та й годі. Не варта вона й доброго слова. У житті, як на довгій ниві, — стрічаються й бур'яни. Треба їх виривати, скидати на межу і йти ділі. Діла — от що головне для нас!
— Діла, діла, — мрійно повторив Грабовський. — Діла, Кириле Карповичу, без людей не бувають, їх роблять люди. А з людьми он що виходить? Одна зрадила, переметнулась у ворожий стан, другого стратили. А який був хлопець! Ви його знали?
— Він тут у мене не бував.
— Можете пошкодувати. Такі, як Цимбалюк, не часто стрічаються. Тільки не зміг звернути з хибної дороги. Терор...
— Ну годі, — перебила Улановська. — Спогади потім, а зараз берімося за роботу, бо час не стоїть.
Шарудів тонкий папір, і на столі скоро повиростали копички пухких сірих конвертів.
Коли робота була скінчена, Грабовський розподілив конверти між присутніми.
— Та, дивіться, добре заховуйте, — сказав. — Ніхто не забув, які за ким села й волості?
Всі мовчали.
— Ти, Сергію, завтра вирушаєш на своє Поділля? — звернувся до Балабухи.
— Ранковим поїздом.
— Будь обережним. Пам'ятай, на яке діло йдеш. За тобою, Михайле, Полтавщина...
— А як же з відозвою до інтелігенції? — цікавиться Голосов, якого вже підмінили на варті.
— Не встиг повністю опрацювати текст, — відповів Рклицький. — Сьогодні в університеті був такий переполох, що все палахкотіло. Завтра закінчу.
— У нас на залізниці, — докидає Улановська, — також починається завірюха. Начальство насторожене, робітники ходять насуплені, шпигуни понаставили вуха...