— Еге, ти, видно, хлопче, ще й штукар. Та я вже и сам не знаю, якої болячки шукаю. Хіба ж не бачиш, обливаюсь потом, от-от захлинуся.
— Та бачу ж, — уже серйозно відповів Павло. — То воно, може, з незвички. Я все своє життя не знав та й не шукав холодків. Багато бував під снігом, дощем, спекою і до всього звик.
— Ет, звик, звик, — вже з роздратуванням перебив поет. — Все життя. Скільки ж ото ти прожив? А я хіба де виростав, у покоях? Ти, брат...
Але не встиг закінчити, бо саме в цей час з бічної вулиці сиві рисаки винесли, мов пір'їнку, фаетон з великою розцяцькованою халабудою. Машталір, надутий, гордий, як єгипетський фараон, міцно тримав віжки, а баскі коні рвали брук під собою. Ще не порівнявшись з фаетоном, Митуса рвонув свій капелюх з голови, зігнувся в три погибелі, якось неприродно втягнув шию в плечі, наче йому сипали гарячий пісок за комір. Коли фаетон від'їхав, він випростався і надів капелюх. Підійшовши, Грабовський побачив, що його супутник побілів.
— Що з вами? — здивувався. — Аж на виду змінилися.
— Де? Верзеш отаке!
— А чого ж так були зігнулися?
— Ну й вигадник ти, хлопче! То я просто привітався.
— З ким? — оглянувся навколо Павло.
— Хіба ж ти не бачив, що поїхав поліцмейстер?
— То й що? — голосно засміявся Павло. — Та хай би там був сам імператор.
— Імператор? — обличчя Митуси нараз стало врочисте, аж суворе. — Не був ти, хлопче, як то кажуть, у голодного в руках, то й патякаєш казна-що. Не знаєш ти нашого поліцмейстера.
— Ні, ні, Семене Потаповичу, на своє нещастя, трохи знаю, бо він особисто займався моєю справою після виключення мене з семінарії. Але у фаетоні нікого, опріч кучера, не було. О, гляньте, він, либонь, повертається.
Фаетон, справді, добіг до кінця кварталу, обігнув дугу коло городового, що стовбичив на перехресті, і рушив назад.
— Ну, ти дивись, коли тобі цікаво, а я... — Митуса закрокував геть, тривожно оглядаючись на фаетон, що доганяв їх.
— О! 0! Подивіться! — вигукнув зраділо Павло, показуючи пальцем у порожню халабуду.
Окрик, мабуть, донісся до машталіра, бо він, натягнувши віжки, всім корпусом, як вовк, обернувся до Павла. Митуса знову зірвав з голови капелюха, нагнувся і так простояв, аж поки той не проїхав.
Довго йшли мовчки. Говорити обом не хотілося. Семен Потапович змагався з потом, що заливав йому лице, а Павло обдумував зустріч з фаетоном. Цей випадок якось враз похитнув у ньому пошану до старого літератора. Неприємний осадок, як намул, ліг на серце.
— Ні для кишені, ні для душі, сказали ви, — порушив згодом мовчанку Грабовський.
Митуса запитливо глянув на юнака, не тямлячи, про що той говорить.
— Все думаю над тим, що ви сказали в коректорській, — пояснив Грабовський. — Щодо кишені, то маєте рацію, що ж до душі — не зовсім.
— Чому?
— А от чому, — Павло приглушив голос. — Хіба не бачите, як влада та її посіпаки роздмухують кадильницю навколо двадцять п'ятої річниці реформи, як розцяцьковують це "визволення" і самого небіжчика Олександра Другого? Та хлібороби зустрічають "визволення" по-своєму.
— Як це "по-своєму"?
— А ось як. В одному селі, коли після відправи піп став говорити про наближення свята "визволення", якийсь селянин почав вимагати, щоб поміщик повернув хліборобам відрізки.
Грабовський замовк, оглядаючи жандарма, що проходив поруч.
— І повернув? — спитав Митуса, коли розминулися з жандармом.
— На другий день селянина кинули до в'язниці, а односельці, обороняючи товариша, вчинили бунт, спалили панський маєток, а самого пана вбили. Ну, як то водиться, було викликане військо, хлібороби оборонялися вісім годин. Звістка про це коротка, але вразлива: трьох хліборобів забито, сім поранено, двадцять кинуто до в'язниці, а решту відшмагано шпіцрутенами.
— Про це я чув, — байдуже вставив Митуса. — Але яке відношення має воно "до душі"?
— Має, Семене Потаповичу, має, ще й неабияке. Зібравши свідчення про цю лиху подію, я хочу написати в газету. Але треба добре продумати, як провести маленьку заміточку через Сціллу й Харібду, яку обрати форму, щоб пропустив редактор, а потім і цензура. Тому й сидів так довго, не для грошей, а саме для душі.
Знову замовкли. Тільки коли звернули в вузеньку вуличку, на якій, крім свиней та гусей, що скубли під тинами подорожник, нікого не було, письменник оглянувся і почав заклопотаним голосом:
— Дивний ти, Павле. Чи й справді гадаєш, що ота твоя замітка, навіть коли вона потрапить у газету, зможе повернути хоч сажень тих відрізків, яких допоминаються мужики? Боюся, колись доведеться тобі, хлопче, гірко визнавати помилковість своїх теперішніх поглядів і поривів. Ох, пориви юності, гарячі й нерозважні, дорого коштуєте ви, — зітхнув. — Тому й рвешся, як нетля на вогонь. Послухай старших. Багато таких, як ти, гарячих, не розвідавши броду, побрели у воду і... Так, так, захлинулись. Подумай над цим, голубе мій сизокрилий. Подумай, щоб не було пізно.
Грабовський ішов замислений. Йому вперше за тримісячне знайомство з Митусою випало торкнутися того, що виходило за межі поезії і так хвилювало його юнацьке серце. Боляче було відчути, що людина, яку він поважав, думає по-іншому.
— Читав, Павле, твою "Вчительку", — перевів розмову Семен Потапович. — Взяв у Володимира Степановича.
Кілька днів тому Грабовський віддав свою поему Александрову і з нетерпінням чекав, що скаже про неї цей досвідчений поет. А Володимир Степанович, виявляється, дав її почитати своєму приятелеві.
— Читав, — повторив Митуса. — Скажу прямо: до вподоби вона мені. Гарна, знаєш, штука, хоч потребує рук. Я так думаю, що можна було б вмістити її в альманасі. Звичайно, після деяких змін та доробок.
— А яких саме?
— Яких? Так, бачиш, говорити важкувато, це легше робиться в рукописі, там видніше. Але дещо можу сказати й зараз. Дуже мила й мальовнича, як жива, вийшла в тебе героїня. Вона любить дітей, буває в мужиків, навчає їх, дає книжки. Добре. Таким має бути вчитель. Але там, де ти хочеш показати її життя і зробити з неї якогось оборонця мужиків, виходить, скажу прямо, невдало, навіть погано. Ну, от, приміром, подивися сам: живе твоя вчителька дуже бідно, аж злиденно, її переслідують, над нею знущаються староста й піп. Вона виступає проти них, захищає мужиків. Одне слово — політика, чистісінька політика, а не поезія. А хіба так слід показувати нашого вчителя? Хіба таким його треба малювати?