Якось Приходько запізнився на заняття, а Вельзевул, мов на лихо, викликав його відповідати. Назвавшись Приходьком, Павло навмисно збивався, плутав, переказував п'яте через десяте промови Ціцерона та Нерона, а на докір учителя закінчив словами Пушкіна:
Латынь из моды вышла ныне:
Так, если правду вам сказать,
Он знал довольно по-латыне,
Чтоб эпиграфы разбирать,
Потолковать об Ювенале.
В конце письма поставить vale ,
Да помнил, хоть не без греха,
Из Энеиды два стиха.
Цього вірша Вельзевул сприйняв за нешанобливий натяк на його неуцтво в латинській мові, за особисту образу. І зозла вгилив Приходькові таку велику й жирну одиницю-тичку, яка легко розпізнавалась на відстані двох-трьох сажнів.
Наступного дня, після Приходькового слізного оскарження, протоієрей покликав до себе латиніста і мав з ним довгу розмову. Про що балакали зять і тесть, ніхто не відав, але повернувся Вельзевул у клас червоніший від вареного рака. Одиниця-тичка зникла з журналу, залишивши по собі велику дірку та недобру славу.
Минув тиждень, другий, і Приходькові пощастило виявити винуватця одиниці. Одразу ж про нього дізналась уся семінарія. Більшість учнів та вчителів хвалила Грабовського, декотрі засуджували його вчинок. А самому Павлові довелося вислухати брутальну нотацію ректора. Різногірський, не скуплячись на дошкульні слова, звинувачував третьокласника в найстрашніших гріхах і погрожував вигнати з семінарії.
Відтоді Вельзевул осатаніло заповзявся на Грабовського: викликав на кожному уроці й мучив по п'ятнадцять-двадцять хвилин підряд, вимагаючи розповідати поетичні тексти, які вивчали не тільки в третьому, але й другому та першому класах. Не рятувала Павла навіть прекрасна пам'ять. Він знав усе, що загадував помстливий вчитель, а проти його прізвища в журналі з кожним днем довшала ряба вервечка трійок та двійок.
Нинішній урок нічим не відрізнявся від попередніх.
Вельзевул виліз на кафедру.
— Готуйсь, Павле, до тортур! — вигукнув Петро Цимбалюк, який знічев'я замість свого, четвертого, класу прийшов на заняття у третій. — Тримайся, друже, починається.
Вельзевул охоче підхопив:
— Скажіть, Грабовський, яке завдання було додому.
— Знати напам'ять уривок з "Енеїди".
— Знаєте?
— Знаю.
— Розповідайте.
Переступивши з ноги на ногу, Павло посміхнувся і почав:
Енеус ностер магнус панус
І славний троянорум князь,
Шмагляв по морю, як циганус,
Ад те, о Рекс! прислав нунк нас.
Рогамус доміне Латине,
Нехай наш капут не загине,
Пермітте жить в землі своєй,
Хоть за пекунії, хоть гратіс,
Ми дякувати будем сатіс
Бенефіценції твоєй.
Вельзевул весь позеленів і прошипів:
— Цить! Замовкни!
Але весь клас його пропитий голос притлумив:
— Продовжуй, Павле!
І підохочений Грабовський повів далі:
О Рекс! Будь нашим Меценатом,
І ласкам туам покажи,
Енеусу зробися братом,
О оптіме! не одкажи,
Енеус принцепс єсть моторний,
Формозус, гарний і проворний,
Побачиш сам інноміне!
Вели акціпере подарки
З ласкавим видом і без сварки,
Що прислані через мене.
— Що ти плетеш, каторжнику таврований? — заволав Вельзевул.
— Я нічого не плету, — відказав спокійно Грабовський. — Читаю Вергілієву "Енеїду", яку перелицював українською мовою Іван Петрович Котляревський.
Сиві полукіпки Вельзевулових брів грізно злилися на переніссі, а ліве око прищулилось, наче не могло розпізнати зухвалого учня.
— Який Котляревський? Не той єретик, що безсоромно зганьбив увесь Олімп та самого Зевса?
— Той, що написав славнозвісну "Наталку Полтавку", а в ній вивів на кін гарних людей і нікчемних людців.
— Чудова п'єса, — потвердив Цимбалюк. — Я бачив виставу в самій Полтаві. Скільки на сцені суму і сміху, скільки народної мудрості й дотепності, скільки прегарних. пісень!
І перейшов на спів:
— Ой, не хочу хатки, ані сіножатки, ні ставка, ні млинка, ні вишневого садка. Ой, ти...
— Ой, ти старий дідуган, — підтягли йому ті двоє, що вже закінчили змагатися в орла й решку, — ізогнувся, як дуга, а я, молоденька, гуляти...
Вельзевул зірвався з кафедри.
— Замовкніть!!
Спів припинився. Латиніст стояв, недоумкувате лупаючи очицями. Видно, гамував у собі дикий шал. По довгій хвилі кинув Грабовському:
— Біжи зараз до ректора і скажи: я вигнав тебе з класу за богохульство.
— Яке богохульство?
— Там дізнаєшся. Іди.
— Не забудь покланятися від мене протоієреєві, — докинув Цимбалюк.
Не кваплячись Павло забрав свої книжки та зошити і рушив. Уже знадвору почув у третьому класі хоровий спів:
Всякий, хто вище, той нижчого гне.
Дужий безсилого душить і жме,
Бідний багатого певний слуга.
Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.
Обминувши невеличкий флігель, де містились ректорат і канцелярія семінарії, подався в учнівську лікарню — почував тупий біль у голові. Перед дверима, оглянувшись, побачив, як Вельзевул мчав, мов спущений з ланцюга пес, від навчального корпуса до флігеля. Мабуть, хлопці таки доконали його — побіг скаржитися зятеві.
Чекаючи виклику фельдшера, Павло схилився на підвіконня і почав записувати на папір послання політичних засланців з Сибіру, котре учора тричі підряд прочитав у Рклицького і запам'ятав. Та й як не запам'ятати: в ньому йшлося про ті жахні розправи, яких зазнали в'язні нижньокарської тюрми по втечі їх восьми знедолених товаришів уночі під перше травня цього, 1882, року. Зараз поновлював те страшне послання в пам'яті і шпарко викладав на папір, аби увечері передати Евеліні Улановській та Ліді Лойко для поширення серед міської молоді.
За писанням не помітив, як у лікарню зайшли Різногірський і економ семінарії Ільїн.
— Що ви тут малюєте, Грабовський? — підступився ректор.
— Нічого, — здригнувсь Павло. — Фельдшер зайнятий, а я тим часом пишу листа додому, — і засунув аркуш у кишеню.
— Чому ж сховали? Покажіть.
— Приватного листа можуть читати лише автор та адресат.
— Обшукати, — звелів протоієрей Ільїну.
Вивернувши всі кишені семінариста і переривши книжки, економ, крім недописаного послання, знайшов ще гектографовану брошуру "Інтелігенція і народна маса", кілька лотерейних білетів та перші сторінки повісті, недавно розпочатої Павлом.
— Де взяли все це? — запитав ректор, показавши на послання і брошуру.