Забіліли сніги

Сторінка 2 з 166

Сиротюк Микола

На цвинтарі линва поволі згорнулась, щільно оточивши щойно викопану яму. Старенький піп, поволі розмахуючи кадилом, проказав похоронну молитву:

— Упокой, господи, душу усопшого раба твого Арсенія, прости всі согрішенія його, вольная і невольная, даруй йому царство небесне. Со святими упокой, Христе, душу раба твого, ідеже нєсть болізнь, ні печаль, ні воздиханіє, а жизнь безконечная...

Потім півча виконала заповіт Арсена — свого давнього вчителя-регента. Над цвинтарним черешником та вишняком, закосиченим білим цвітом, сумовито покотилося:

Ой доля людськая — доля єсть сліпая!

Часто служить злим, негідним і їм помагає.

Добрі терплять нужду, по миру товчуться,

І все не в лад їм приходить, за що не візьмуться.

До кого ж ласкава ся доля лукава,

Такий живе, як сир в маслі, спустивши рукава.

Над ямою стоять, спершись на лопати, Кузьма Одновухий та Іван Огнивенко, що готували своєму товаришеві довічну оселю. Між ними лежить молоденький дубчак, якого посадять в Арсеновім узголів'ї. Тяжка скорбота хитається в їхніх очах, а вони стиха підтягують півчій:

Без розуму люди живуть в світі гарно,

А з розумом, та в неволі, вік проходить марно.

Ой доле людськая, чом ти не правдива,

Що до інших дуже гречна, а до нас спесива.

Слобожани, витираючи сльози, прощаються. Ідуть, ідуть, цілують складені на грудях руки покійного, хрестяться, зітхають...

Підступила до труни Олеся, схилилась, поцілувала батькове воскове чоло і стала обіч. Так само зробили Павло й Михайлик. Малу Марійку піднесла Дарина Огнивенчиха. Але дівчинка не цілувала, вона торкнула чорні вуса й попросила:

— Вставайте, татуню, до церкви підемо.

Ксеня не могла ні плакати, ні прощатися. Стояла, наче замовлена, навіть з сухими очима. Тільки як пролунала "Вічная пам'ять" і віко грюкнуло — впала на труну, обхопила її руками і заридала:

— Арсене, Арсеночку! На кого ти покинув нас?! Обізвися, скажи хоч словечко, дай порадоньку! Чому мовчиш? Чого так рано йдеш від нас? Відкрий очі, поглянь, скільки зібралося до тебе...

Не витримав старенький батюшка — теж заплакав.

— Куди збираєшся, куди виряджаєшся? — не втихала Ксеня. — Нащо темної хати забажав? Туди ж вітер не віє. Туди сонце не гріє. Туди й дзвони не дзвонять, туди й люди не ходять. Та як же я до тебе ходитиму, та як з тобою говоритиму? Ой устань, порадь, моя дружинонько, як нам у світі жити?

Жінка Кузьми обняла подругу за плечі.

— Не ридайте, Ксеню. То все від бога. Він, милосердний, дав, він і забрав...

Приголомшена лихом вдова не чула поради:

— Коли ж мені, моя дружинонько, тебе дожидати? Коли столи застеляти? Чи на різдво, чи на Великдень, чи на святу неділеньку? Звідки виглядати — чи з гори, чи з долини, чи з високої могили, чи з глибокого яру, чи з далекого краю? Будуть, моя дружинонько, сади розцвітати, будуть зозуленьки кувати, соловейки щебетати, будуть мені, нещасниці, жалю завдавати. А я вийду за ворітечка та й буду питати: ви, зозуленьки сизесенькі, соловейки малесенькі, ви високо літаєте та далеко буваєте, то скажіте-повідайте, чи не чули, чи не бачили моєї дружини вірненької? Як бачили, похвалітеся, як побачите, поклонітеся...

Її насилу одірвали. Розпушена земля сійнулася з багатьох рук на домовину, спущену в яму. Навпереміш з землею падали срібняки, мідяки, кетяги калини...

По часі над свіжим горбком забілів високий дубовий хрест, облямований віночком з живих квітів, а за сажень від нього звівся дубчак, сумно схиливши своє тоненьке віття.

Жива линва знову розкрутилась і поповзла в село. Люди ступали мовчки, несучи в очах і грудях важку скорботу.

Ксеня поверталася з цвинтаря уже присмерком, її вели під руки Огнивенко й Одновухий. Лише зрідка перемовлялись скупими словами.

В хаті на них чекали сусіди та найближчі родичі, а на столі — поминальна вечеря, улаштована коштом церкви. По кутках господи підсліпувато блимали лойові свічки, під божницею — лампадка.

Панотець кволим охрестям поблагословив трапезу. Трошки одпив з чарки, понюхав окраєць пахучого хліба.

— Хай царствує та нас виглядає. Всі будемо на тому світі, усі станемо на правий суд Всевишнього. Витер хусточкою старечі очі.

— Довго та ревно тужитиме наш храм за своїм дбайливим паламарем. Не скоро придбає такого Пушкарне, завжди згадуватиме його добрим словом. Чесний, справедливий і душевний був Арсен. Багато і мені допомагав. Не знаю, чи й зможу служити без нього. Завжди першим одчиняв церкву, а покидав останнім.

— Останнім, — залилася слізьми господиня. — Додому, бувало, не докличешся, не дозовешся. Все там, там, усе поміж людьми, без обіду, без крихти в роті. Не раз казала йому...

— Не вбивайтеся, Ксеню, — заспокоює Кузьма Одновухий. — І себе не марнуйте, у вас же діти малі, треба їх якось до пуття доводити. Між своїми не пропадете. Ми з Іваном викосимо жито вам, і дров на зиму привеземо, і хату новими сніпками перешиємо.

— Авжеж, авжеж, — докидає Огнивенко. — Не дамо загинути. Та й громада ж...

Батюшка покликав старших дітей.

— Слухайте матір, підсобляйте їй, ростіть такими ж чесними й розумними, людяними й роботящими, яким був ваш батько. Найбільше надій покладаю на тебе, Павле. Вчися, може, згодом посядеш татове або й моє місце.

Хлопчик журно хитнув головою, але не проронив жодного слова. В його блакитних оченятах мерехтіли якісь задалені вогники.

Розійшлися поминальники опівночі. Не випроваджала їх Ксеня, не засувала сінешні двері, не гасила свічок. Лише покропила пороги й комин свяченою йорданською водою, розсунула фіранки на вікнах, впала перед іконами на коліна, одвісила три доземних поклони, перехрестилася і прошептала молитву.

Діти спали рядочком поперек широкого ліжка, де ще позавчора конав Арсен.

Діти.

Діточки.

Дитиняточка.

Худі, марні, як мерці, боляче й страшно дивитися. Лежать, мов ляльки, виліплені з глини.

Присіла, схилилась над ними, склепила обважнілі повіки. І зависла на крилах тяжких дум.

Ніч пливе, хата гойдається, тиха місячна повінь жевріє на шибках. Чи бачить це вона, чи сниться все те їй — не розбере.

Що далі робити? Дві пари чобіт на всю сім'ю, та й ті подерті. Стріха над причілком хати прогнила, рвучкі березневі вітри розсмикали її, аж світиться голе лаття. У хліві, коморі — порожньо. Борошно ледве закриває денце каді, а молоти нема що. Нива не виорана. Засіяти нічим. Злидні їдуть, злиднями поганяють...