— Тоді, в позаминулому році, то ж Дабиит походив коло Гіммера. Сам признався. Знаєш, ціха вода бжегі рвє...
— І що ж з Дабиитом?
— Нічого, бо того ніхто не бачив і не відає. Тільки ми знаємо. Аанис уже добре читає й пише, збирається братика вчити.
— Братика?
— Молодшого. Балбаара народила Дабиитові сина. Такий файний козарлюга, що й ну. А того гунцвота бачиш тут?
— Якого?
— Сержа.
Грабовського пересмикнуло.
— Бачу іноді. Куди ж ви думаєте направити свої стопи?
— Додому, звісно. Хочу в Варшаву, якщо пустять. Треба ж продовжити наші справи з "Пролетаріатом". Не знаю тільки, чи існує він тепер.
— А як же з Югаєм? — звертається Павло до Байбала. — Ще не згорів?
Старий невдоволено супиться, скоса поглядаючи на Дулембу.
— Не згорів. Я уже було зібрався піти в наслег і спопелити шкуродера, а Ген одговорив. Каже, підпалом одного тойона всієї кривди не подолаєш...
18
Повертаючись від Гаврилових, зайшов до Якуцевичів — давно бачився з цією милою родиною та й мав намір позичити збірку поезій Фета. У світлиці застав Антоніну Михайлівну за роботою. Господиня відклала зошити, які перевіряла, і пішла назустріч.
— Добрий вечір, Павле Арсеновичу, — люб'язно посміхнулася, і на її округлому лиці вирізьбилися симпатичні ямочки.
Вона звернула увагу на барнаульське хутро, яке сягало гостеві майже до п'ят.
— З обновою вас. Але чого це ви, коли запахло весною, надумали знову викликати зиму? Не набридло?
— Хай їй всячина, — відмахнувся, роздягаючись. — Дбайливий господар готує сани влітку.
— З якого часу почали ви прицілюватися на дбайливого господаря? Такі таланти за вами, здається, не водились.
— І зараз не водяться. Якось само собою вийшло. Ходили вчора з Байбалом на базар — помаленьку готуюся в дорогу. Ця свита вподобалася старому, то він і пораяв купити. В Тобольську, мовляв, також не душно взимку. От і придбав та й вирішив обносити. До того ж у вашій хаті сьогодні холоднувато.
— В тій кімнаті тепліше, але там діти граються, а я сюди перейшла. Дрова сирі, горіти не хочуть. Адольф затримався на службі, якась нарада в нього, а він у нас майстер розпалювати.
— Зараз я спробую, — викликався Грабовський. Скоро на підлозі виросла чубата купка біленьких трісочок, а в печі загоготіло полум'я, розстеливши золоту райдугу на підлозі й стіні. Антоніна Михайлівна скинула демісезонне пальто, в якому працювала, і заглянула в сусідню кімнату.
— Дівчатка! — гукнула. — Подивіться, хто до нас прийшов.
З дверей випорхнули, як перепілки з-під копи, Віра й Ляля.
— Дядьо Павло! Дядьо Павло, — лепетали навперейми.
За мить маленька Ляля вже сиділа в гостя на колінах, тримаючи в руках свої потріпані книжки, і лисичкою дивилася йому в очі.
— Дядьо, прочитайте казочку.
— Добре, добре, — пестив її, підбираючи з чола неслухняні косенята. — Прочитаю, але ти спочатку скажи мені, як тебе звати-величати.
— Якутевич, — випалила.
— Як? Не второпаю.
— Ну, Я-я... Якутевич.
— Скажи правильно.
— А я ж правильно.
— Хіба ти Якутевич?
— Ні, не Якутевич, а Якутевич.
— Кажи, Лялю, Яку-це-вич, — докинула Віра.
— Я так і кажу — Яку-те-вич. Читайте вже.
Грабовський взяв тоненьку книжечку з гарними малюнками, оглянув, розгорнув і почав:
Жил старик со своею старухой
У самого синего моря...
— Цю знаю, — вередливо заломила губи.
— Знаєш? Продовжуй.
— Спочатку. Добре?
Грабовський хитнув головою.
Жил старик со своею старухой
У самого синего моря;
Они жили в ветхой землянке
Ровно тридцать лет и три года.
--— Знаєш. А цю:
Жил-был поп,
Толоконный лоб.
Пошел поп по базару...
— Не хочу про Балду, — замахала дівчинка руками. — Хочу про вченого кота, який вдень і вночі ходить на золотому ланцюжку.
— Зараз знайдемо і про кота.
Втрутилась мати.
— Годі читати. Ідіть, дівчатка, спати. А ви, Павле Арсеновичу, щоб не нудилися, доки я вкладу дітей, побалакайте з вашим Тарасом, — подала книжку.
— "Кобзар"? Звідкіля він у вас?
— З Києва.
— Справді?
— Ще як була курсисткою, їздила в Київ і купила. Я дуже люблю Шевченкові твори. А "Садок вишневий коло хати" то й Вірочка знає напам'ять.
Гортав "Кобзаря", перечитував з дитинства знані вірші, а в голові снувалися радісні думки. Ех, Тарасе, Тарасе, батьку наш великий, ясновидцю незрівнянний. Піднісся ти над світом, як отой вікопомний Прометей. І Україну підніс, дав крила могутні. Твоє слово витає не тільки над Невою й Тереком, Віслою і Влтавою, воно сягнуло і туди, де тисячі невільників із нір золото виносять, щоб залити пельку неситому, аж сюди, на вічну мерзлоту, де майже третину року лежать сніги, у край нелюдських мук та безнадії...
— Не хочуть спати, хоч камінцями їх прикладай, — заговорила Антоніна Михайлівна, причиняючи двері. — І отак завжди, коли ви приходите. Побалакали з Тарасом?
— Спасибі, побалакав. У нас з ним давня розмова і ніколи не скінчиться. Якраз цього видання "Кобзаря" не маю.
— Хочете випросити? Зразу кажу — не подаруємо, він і нам потрібен. Коли думаєте покидати Якутськ?
— Чекаю, доки води збіжать та повітря прогріється. Планую вирушити десь на початку червня. А ви?
— Ми, мабуть, раніш. Адольфа вже чекає служба в Петербурзі. Оце ж провела останні контрольні роботи, хочу виставити гімназисткам підсумкові оцінки. Анфіси не бачили цими днями?
— А чого б мав бачити? — запитав сердито. І спохопився: так розмовляти з гостинною хазяйкою не можна. Продовжив спокійніше: — Після останньої розмови в бібліотеці не стрічав і не хочу стрічатися з нею.
— Дарма. Це не пасує вам. Варто було б побачитися. Їй зараз нелегко.
— Не цікавлюся.
— Знову ж — дарма. Станьте вище особистої образи. Кожен день забігаю в бібліотеку. Плаче, бідолашна, за слізьми світа не бачить.
— Чого? — і сам незчувся, як запитав.
— Ридає, кається, лікті б гризла, та не дістане. Усе через нього, Сержа. Спершу, каже, був такий галантний, турботливий і щедрий на обіцянки, а тепер звіром став. Зневажає нею, допікає, що любила вас, ганьбить вуличною. Додому приходить п'яний, а часто ночує хтозна-де. Перевелася дівчина нінащо, важко й пізнати. Питала, як ви живете, як почуваєте себе. Довго розпитувала про вас, про ваше здоров'я.
— З якої речі?
Антоніна Михайлівна помовчала.