— О-о. в тебе жар! Ну, полеж тихо.
Метнулась у другу кімнату і за хвилину повернулась з мокрим рушником. Обв'язавши ним хворому голову, взялася готувати ліки.
— Олю, Олюню, — заговорив тихо-тихо, випивши ліки. — Вислухай. Ти ж мені зараз найдорожча і найрідніша у всьому світі, нікого й нічого, крім тебе, не маю. Ти... словом, так далі жити я не можу. Не можу, — повторив. — Підшукай мені яку-небудь квартиру, хай маленьку, бо ж на путящу не стягнуся. Аби було де спати й працювати. Я перейду туди.
Вона знову суворо звела брови.
— Це я вже чула. І ще раз питаю — тобі в нас не подобається?
— Олю, друже мій, не кажи цього. Я не можу знайти слів, щоб передати вам свою вдячність.
— А все-таки силкуєшся втекти?
Ковдра на його грудях тривожно заколивалась.
— Хіба ж не бачу, що став для вас зайвим тягарем? Треба бути або сліпцем, або непоправним нахабою, щоб не бачити цього.
— Тобі не соромно?
— Анітрохи, бо все розумію. Доки ж ви будете тулитися в тій комірчині, тратитись на мене? У тебе ж і Кость немічний, за ним маєш наглядати, а тут ще я. Знайди мені квартиру.
— Добре, — журно хитнула головою і глибоко зітхнула. — Зроблю тобі таку послугу, коли вже так наполягаєш Тільки більше не нагадуй про це. Але як і знайду, то відпущу тебе туди лише після повного одужання. Домовились?
— Спасибі. Може, колись забіжиш до мене, оглянеш, а я подивлюся на тебе.
— І будеш щасливий?
— Ну...
— Олю-у, — долинув з сусідньої кімнати кволий Костів голос. — Де ти? У печі казанок збіга.
— Іду, йду, — відповіла.
А сама нахилилась до Павла, палко поцілувала в чоло, ніжно погладила чуприну.
— Добре, забігатиму, оглядатиму, а тепер постарайся заснути, — і зникла за дверима.
Постарайся. Не так легко, кохана моя, зробити це навіть уночі, а вдень і поготів. Здається, тисячі багнетів уп'ялися в серце і розривають його на шматки, і воно квилить, як чайка над холодним осіннім морем. А тут ще й легені мучать — набрякли, гниють, дихати важко. Ревматизм шашелем свердлить кожну кістку.
Коли вгамуються оці пекельні тортури, коли? Та й чи вгамуються? З кожним днем певність усе меншає. Пощо марно тішити себе рожевими надіями? Хтозна, чи дотягну до літа, чи побачу ще хоч раз талі води і проліски? Може, навесні вже виросте наді мною лопух! Лопух, а над ним — чорні пазури зловісного Крука чигатимуть на світ, на сонце, на людей...
І в Бордонському наслегу було погано, а тепер ще гірше. Мабуть, далека дорога взяла своє. Так, так, вона, бо ж коли разом із Байбалом сідав на Арамаанові сани, то почував себе непогано. І на тракт вибралися благополучно, і кілька станцій поминули гарно. Лихо трапилось на останньому прогоні. Він був довгий, а дорога — грузька. Їхали поволі. Почав замерзати і зліз, щоб нагрітися. Але не ступнув і десять кроків, як враз закашлявся і з горла потекла кров. Тоді знову всадили в сани, і Арамаан погнав коней щодуху.
До Якутська дісталися вже поночі. Завернули в улусну. Там, на щастя, знайшлась вільна кімната. Тяжкою була та ніч для всіх трьох, особливо для нього — у грудях пекло, бракувало повітря, голова розпадалася. Хвилинами здавалось, не витримає, не дотягне до ранку, ось-ось назавжди обірвуться його муки. Стискував кулаки. зціплював зуби, заплющував очі, аби не стогнати, не закричати. І якось таки вижив.
Вранці Арамаан рушив додому. Грабовський радив Байбалові теж їхати, але старий від подиву й обурення аж підстрибнув:
— А тебе покинути?! Цього не буде. Ні, ні, не буде, і не говори зайвого. Піддужаєш — тоді й поїду. Не журися, я тобі не заважатиму. Та й на прожиток зароблю. Дрова людям рубатиму, воду носитиму, якось проживем.
— Я не про те.
— А коли не про те, то мовчи. Та й діло в мене тут є: хочу добратися до губернатора.
— З отим озером?
— Так, з ним.
Випровадивши Арамаана, Байбал зразу ж хотів іти на розшуки Гаврилових. Але Грабовський стримав його.
— Не кваптеся. Для чого завдавати людям зайвого клопоту: бачите ж, який я. От, може, трохи оклигаю — тоді й сповістимо, що приїхали.
Старий спершу протестував:
— Що це, Павле, з тобою? Чого ховатися від людей? Чи ми обікрали кого, чи вбили? Ну, занедужав ти... Ольга Василівна, вона...
Що мав на мислі старий, згадуючи Гаврилову, важко було здогадатися, та Грабовський твердо стояв на своєму:
— Не треба.
Після довгої розмови Байбал, здавалось, погодився. Правда, мовчки. Мовчки й клопотався біля хворого, силкуючись скоріше звести його на ноги. Рідко одривався в місто — хіба що на базар. Під кінець тижня майже врочисто оголосив:
— Уже, слава святим духам, поправляєшся. Лице порожевіло, ноги стухли, зміцніли. Можна рушати до Ольги Василівни.
Недужий тільки болісно посміхнувся. Знав, що старий перебільшує: яка там поправка? Ноги. Колоди колодами — ними й ворушити не годен під ковдрою Навіть якісь підозрілі виразки з'явилися на них, кровоточать. Чи не лепра, бува, захотіла породичатися з ним? Ще тільки її бракувало...
Цього дня Байбал довше, ніж звичайно, затримався в місті і повернувся не сам, а разом з Гавриловими. Оглянувши недужого, Ольга жахнулась, аж потемніла на виду.
— Варвари! Жорстокі вандали ви! Вампіри! — мовила гнівно. — Обидва. Хіба можна так ставитися до свого здоров'я? О боже святий, боже милосердний. Лежить, конає, а про порятунок і не думає.
— Я ж йому казав, що ви, а він... — вставив несміливо Байбал.
— Ну, зневажаєте мене як медика, хай, — провадила далі, — могли б покликати Гусєва. Той ніколи не відмовиться. І лікар тямущий. Ти поглянь, глянь, — кивнула чоловікові, показуючи Павлові ноги, що вже бралися синявою.
— Бачу, — скрушно хитнув головою Кость. — Ех, Павле Арсеновичу, бити вас треба за такі речі, нещадно бити. Далі ви тут не залишитесь. Поїдете до нас. Так же, Олю?
— І негайно, — потвердила.
Після обіду й відбулося переселення. З двох своїх кімнаток Гаврилови більшу відвели Грабовському та Байбалові, а самі оташувалися в меншій, де було зовсім тісно. В перші дні Павло протестував, незручно почуваючи себе в родині коханої жінки. Просив найняти йому окрему квартиру, але ні Кость Семенович, ні Ольга не хотіли слухати. А потім йому так погіршало, що він уже не міг і просити.