Підводиться з-за столу, снує по хаті, а запитання, гіркі й пекучі, мов отрута, клубочаться в душі, незримо розриваючи її на шматки. Чим одіб'єшся від них, чим? Хіба що...
Ех, люди добрі, люди милі, не кваптеся з осудливими доганами, з суворими вироками. Не думайте, що я плачу або жалкую, шукаю співчуття, нарікаю на долю.
Певне, мені тяжко, певне, я нарікаю. Та не на те, що не мав щастя, а що так доводиться нівечитись не одному мені, нарікаю на ті лихі обставини життя, які вбивають душу в людині і здорове тіло прирікають на дочасну загибель. Це горе найперше вражає серце. Усім нам, мученикам. Що ж тичеться мене особисто...
І сказати соромно, і думати страшно, але, здається, ще ніколи безнадія та зневіра не огортали мене таким сумом, не затьмарювали так мого зору, як нині. І кругла самотина ще не дошкуляла так...
Самотина? А вони — Генрик Адамович, Байбал, Михайло, Дабиит? Про них забув? А твої брати, сестри? А весь світ — близький і дальній? Світ працюючих з нужденним куснем хліба? А в нього не буває розпуки? Подумай. Чи, може, хочеш руки накласти на себе?
Ні, ні! Ще не розтоптана душа, не поринула остаточно в багнюку.
Геть зойки!
Геть особисте!
Угамуй — сам угамуй! — свою розпуку!
Настали серце вогнями, а не болями!
Втамуй, задуши в ньому мінорні звуки!
Служи, співець, громаді!
Хай твоя пісня будить людей на прю велику!
Он подивись на Лесю, згадай її пісні крилаті, якими не нахвалиться навіть Іван Франко. Також хвора, її теж мучать сухоти, але вона, та слабосила дівчина, живе й дихає громадськими думками й настроями, сміливо кличе: "Вставай, хто живий, в кого думка повстала! Не бійся досвітньої мли —--досвітні вогні запали, коли ще зоря не заграла"
А ти? Вслухайся добре, вдумайся сам, якими ти словами заговорив, які мотиви забриніли у твоєму серці, чим клопочешся: "Сяду за діло —-— нічого не робиться, стану гадати — чомусь не гадається..."
Соромся!
Це не твоє, не для тебе воно!
Не згадуй людям про вічну млу труни, про мертвий сон могил, не додавай знесиленим журби, не добивай зневір'ям підупалих. Ти перед ними невідомі далі розгорни. Окриль їх стягом осяйновогненним! Заклич до діла, боротьби, окриль їх ідеалами святими і разом з ними твердо йди! Поперед інших стяг новий неси!
Ти завинив перед громадою. І маєш звірити їй свою найщирішу сповідь. Скажи все, все до краплиночки, нічого не забудь і не приховай. Вона, громада, зрозуміє тебе.
Мандруючи по хаті, він і не відав того, як поволі голубішали його очі, як яснішало хмарне чоло, просвітлене новими думками й почуттями. Напившись холодної води, знову сідає за стіл, бере ручку і схиляється над чистим аркушем паперу. Сповідь ллється журно, але на душі від неї легшає.
Я пав духом на час, я заслаб в самоті,
Весь погнувся під горя вагою;
Враз померхли були ідеали святі,
Я не бачив зорі за нудьгою...
Я ридати почав, проклинати людей,
Я почав на весь світ нарікати,
Перестав одрізнять блескіт світлих ідей,
Забув звагу — братів рятувати.
Власні болі самі в моїм серці жили,
Я знікчемнів у власних недугах;
А що ближніх моїх муки гірш опрягли,
То яке мені діло до других?
Тяжко сльози лились, що у мене нема
Та й довіку не буде вже друга;
Остогидла мені до загину тюрма,
З виду темна не сходила смуга...
О, простіть мене ви, непохитні борці,
Та погляньте знов приязним зором!
Про знемогу мою, про хвилини оці
Мені навіть і згадувать сором.
В грудях жвавість росте; думка кличе вперед;
Відживають колишні заміри;
Перейшов по душі дошкульний уверед;
Знов я повен надії та віри...
3
Так, так — повен надії та віри. І самому трохи дивно. Вересень уже нахмурив брови, сиплеться дрібними дощами, розвішує сиві тумани, облягає землю довгими вечорами й ночами, а довколишній світ став немовби яснішим і якимсь привабливішим. Здається, й тайга одступилась від містечка. І на людських обличчях поменшали сліди скорботи. Навіть тюрма позирає менш зловісно, аніж минулої весни й літа.
Звідкіля все це? Самообман? Що він знаменує, що віщує? Невже в очах посвітлішало? Спала хвороблива полуда з них?
Можливо.
А чи пам'ять притупилася? Чи серце заспокоїлось, переживши тяжку розлуку? Почав забувати її, Ольгу?
Ні.
Ні.
Он уже понад два місяці спливло після від'їзду Гаврилових, а вона не одступається від нього: щоночі заквітчує собою його тривожні сни, навіває гадки, а цілими днями чатує звабною тінню. Іноді привиджається до того зримо, що він починає розмовляти з нею.
Ось і зараз стоїть навпроти вікна, пронизана якимсь дивовижним світлом, аж іскриться, а в очах задавнені жалі. Дивиться на нього довго, сумно і з болісним докором. Хіба витримаєш, мовчатимеш, не обізвешся до неї?
Олю!
Олю!
Друже мій вірний, друже милий. Прости, зіронько, сіромасі бездольному. Знаю, тобі важко. Та повір, і мені нелегко. Без тебе конаю, місця не знаходжу собі, ледве-ледве поборюю фізичні й душевні недуги. Ти знаєш мене, а попереду ж — тутешня зима...
Важко, але інакше зробити, доленько моя, не можна було. Не можна. Навіть не кожен негідник зважився б на таке, а ми ж люди. Вислухай мене, коли вже завітала в мою господу.
Повік не забуду тієї, чи не найважчої в моєму житті, години, коли приходив прощатися з вами. Не знаю, як ти, а я добре завважив Костеві муки. І збагнув те, чого найбільше боявся: Кость бачив, розумів або самим чуттям закоханого чоловіка вловлював наші з тобою стосунки.
Він похапки зв'язував речі, складав у валізу посуд, а в нього тремтіли руки. Крадькома поглядав то на тебе, то на мене і ще нижче схилявся над роботою, силкуючись не видавати свого горя. Що мордувало його — загроза назавжди втратити тебе? Очевидно.
Але й це велике горе не робило його безсилим, жалюгідним ревнивцем. Яке високе благородство, яка гідна подиву людяність, яка внутрішня краса відсвічувалась у всій його поведінці. Він переживав, карався не лише за себе, а й за нас. Саме так — і за нас.
Пригадай, як ти, прощаючись зі мною, не стримала сліз. В ту мить Кость зовсім розгубився. З рук випустив свій фотоапарат, що ніс на підводу, і сам закляк, приголомшений. Не забула? Таке ніколи не забувається. А коли ти витерла сльози, він узяв тебе ніжно за плечі і, дивлячись прямо в очі, сказав: