Килавчук крутить носом.
— Заклик... У моїй про хазяїв теж є, та ще й так, що гріх не почастувати:
Ой царю наш, царю, небесний володарю,
Даруй літа щасливії цього дому господарю.
Даруй господарю, його господині
Довгі літа й щасливі усій його родині.
— Справедливо, — згоджується Любинський. — За цю таки гріх не почастувати. А якщо котрийсь нічого не виноситиме, то я тому ще й такої вріжу:
Ой я тобі, дядьку, заколядую,
Дай мені пиріг.
Як не даси пирога,
Візьму вола за рога
Та й поведу на муріг,
Волом буду робити,
А в ріг буду трубити...
— Так, — підсумовує Павло, якому належить вирішувати справу остаточно. — Гаврикова й Кифорова кращі. На обох і спинимось. Ану, Михаиле, починай на голос. Усі слухайте і запам'ятовуйте слова.
13
Весна цього року добре припізнилася. Правда, сніги станули ще в кінці березня, проте квітень був лінивим і неповоротким: сонце блукало десь у густому захмар'ї, небо вдень і вночі сіялося то холодною мжичкою, то зливалось пронизливими дощами, а над розгрузлою землею часто завихрювалися рвучкі, мов ошалілі, вітровії. Хлібороби порались у клунях, коморах, іноді перевисали бородами через ворота, ковзали очима по калюжах на вулиці, сумно зітхали і думали про поле, яке давно чекає.
У тій невеселій ратайській думі-роздумі канули дні, минали пісні тижні. І, може, тому вербна неділя, про котру, здавалось, й забули, настала якось зовсім несподівано, наче вигулькнула з-за прадавньої козацької могили, що одиноко мріє серед мовчазних степів. Та ще й днина видалась на диво гарною, щедро позолоченою ясним промінням. Попід вуличними окопами, огорнутими легеньким маревом земних випарів, скоро вичахають стежини, а ними квапляться до церкви люди з тонким верболоззям у руках.
Церковне подвір'я в'юниться учнями духовного училища і гімназії, між якими зрідка шмигає також охтирське парубоцтво, оперезане строкатими поясами домашнього та фабричного виробу. Всюди лунає:
— Не я б'ю!
— Лоза б'є!
— За тиждень великдень!
Три гімназисти-підлітки обступили Любинського.
— Галушник нечестивий! — кричать, розмахуючи гінким пруттям. — Чого по голові цвіжиш? Цієї неділі Ісус Христос в'їхав у Єрусалим, а ти...
— Агу гетьте, ракові шийки! — кидається на гімназистів Грицько. — Я дам вам галушника, дам...
Але гімназисти не відступалися. На підмогу їм біжать інші "ракові шийки", і за хвилину чубата Грицькова голова зникає в їхньому галасливому натовпі.
— Хлопці-і! — волає Любинський.
Веселе грище враз припиняється, і строката юрба бурсаків оточує гімназистський натовп. Спалахує чергова бійка між училищем та гімназією. До таких бійок охтирчани давно звикли, то й не дивуються, тільки дивляться на них, мов на розвагу.
Грабовського не займають ні гра, ні сутичка, після якої ворогуючі табори розійдуться в пошматованій одежі, з розквашеними носами. Павлові зараз не до того. Його мордує, здається, непоправне горе — розлука з найближчим другом.
Нема більше Бодяка в училищі. Нема і в Охтирці. Учора випровадив приятеля додому. Ішли удвох, розмовляли, висловлювали всілякі здогадки, а спинитися на чомусь певному не змогли. Хто вчинив так підступно й підло? Матвій Ткаченко? Михайло Приходько? Котрий з них? А чи обидва разом, бо завжди хижились на Степана і в пересварках підтримували один одного. Можливо, таки обидва разом. Угадати важко. Зроблено спритно.
Позаминулої суботи, прийшовши по уроках у корпус, Степан одімкнув свою скриньку і ахнув:
— Нема!
— Чого? — стривожився Павло.
— Зошита з віршами...
— А де він був?
— Та тут же, а може...
Не знайшли зошита також під подушкою, куди Бодяк часто ховав книжки. Всю неділю друзі тинялись, мов неприкаяні. А в понеділок з третього уроку Степана покликано в училищну канцелярію, а там на столі, за яким сиділи смотритель та інспектор, хлопець пізнав свою пропажу.
— Твоя писанина, шмаркачу? — гримнув смотритель.
— Моя, — відповів Бодяк.
— Хто навчив тебе глумитись над нашими порядками, вчителями, поліцією, скиглити по якомусь волоцюзі, покараному за кражу?
— Ніхто мене не вчив. Я сам собі. І не глузую, а пишу правду.
— Сам? Правду? А звідкіля тобі відомо те, що ось тут написано про того злодюгу? О-о:
На другий день, як кінчався,
Попу тільки й признався,
Чого марно умирає,
Бабу й діток покидає...
— Так люди говорили на храмовому святі.
— Говорили! — люто перекривив смотритель і звелів інспекторові: — Зараз же замкніть баламута в карцер.
По обіді інспектор та субінспектор перерили весь корпус. Поперетрушували учнівські ліжка, скриньки, торбинки, кишені, але нічого, крім записів пісень, ножиків, гудзиків, крем'яхів, тютюну й сірників, не знайшли. Наполохані хлопці до пізньої ночі не могли заспокоїтись, обмірковуючи на всі лади несподівану пригоду. Німували тільки Проценко і Ткаченко: перший, немов дятел, дзьобав носом грецьку хрестоматію, а другий сопів над листом додому.
У п'ятницю Бодяка випустили з карцера. Тицьнувши йому в руку "вовчий білет", смотритель кинув:
— Щоб віднині твого духу не було в училищі й корпусі.
— Віддайте зошит.
— Іди!
Переночував Степан у церковного сторожа, а вранці пішов. Прощаючись з Павлом, попросив:
— Дізнайся, якщо зможеш, хто викрав зошита і передав смотрителеві.
Дізнайся. А як це зробити? Перелякані поголовним обшуком, бурсаки стали настороженими й обережними. Тепер рідко збираються гуртами, а якщо іноді й здучковуються, то не розв'язують язиків, боячись, що серед них є вивідач-донощик.
— Чолом, хлопче, — почув Грабовський і озирнувся.
Перед ним стояв Іван Огнивенко.
— Добридень, дядьку. А ви чого в Охтирці?
— Привіз Тимоху Степановича.
— За чимось для лавки та шинку?
— Ага. Накупляє оселедців, горілки, перцю, шафрану. А я до тебе заскочив. Мама просила передати, аби ти прийшов на весілля.
— Яке?
— Олеся подала рушники Григорію Овчаренку.
— Кравцеві?
— Еге ж, а свайба почнеться на третій день паски.
14
Гарно просохла, але ще не затвердла дорога грається під ногами. Над полями бринить і ласкавиться проти благодатного сонця молода зеленина, а в канаві брунькують свербивус та глід, ось-ось бризнуть дрібненьким листом і пахучим квітом.
Легко йти. Бурка на правому плечі, чоботи й шапка — в руках. Воля! Ніхто тебе не понукає, не заганяє до класу а чи в смердючий корпус, не збиткується над тобою. Кругом таке роздолля, така краса — на пісню тягне. І думки вруняться — вільні, сміливі, як ота сонячна блакить, що миготіє-переливається над полями.