Старанно готували збори, а Ромась вів перемови з керівником лепрозорію, заманюючи його в товариство. У призначений вечір зібралися до Кассіуші. Та суд не відбувся. Михальський, який останнім прибув на зібрання, повідомив: йдучи сюди, він стрів підводу окружного поліцейського управління, котра везла напівживого Гіммера. Фурмани казали, що знайшли лікаря за містечком. Хтось, видно, почастував. Може, й не оклигає, бо голова провалена, а хребет переламаний.
— Шкода-а, — пожалкував Ромась. — Значить, суд переноситься.
— Може, й назовсім.
— Якщо не оклигає.
Прийшовши додому, Грабовський застав у хаті Дабиита. І здивувався: той був веселий, говіркий, ходив без палиці. Тільки коли почув про Гіммера, враз змовк і спохмурнів. Довго сидів ніби опечалений тим, що сталося.
— Невже видужає? — запитав, прощаючись з хазяїном, але відповіді не ждав.
***
Гіммер хворів уперто. Ніби важився чоловік, що йому вигідніше: чи остаточно податися на той світ, а чи звестися на ноги й ще топтати ряст, доки дозволить доля? Знайшовши непритомним, його одвезли в лепрозорій і поклали в окрему палату.
Спершу лікарі і фельдшери колонії рішуче одмовлялися доглядати свого начальника. Довелося навіть втрутитися Кочаровському.
З лепрозорію в містечко щодня приходили вісті. Засланцям їх приносила Ольга, яку одразу ж після нападу на Гіммера було викликано в колонію і запропоновано повернутися на свою посаду. Ті вісті були мінливі й видавалися майже неймовірними: смерть то насідала на Гіммера, то одступала. Якось навіть пройшла чутка, що начальник колонії віддав богові душу, а на другий день уже гомоніли, що він зовсім видужав, завтра чи післязавтра заявиться і перстом вкаже на свого напасника.
Всі ті суперечливі й непевні звістки сприймалися засланцями по-різному. Гаврилови сподівалися помсти, якщо Гіммер виживе. Ромася найбільше непокоїв майбутній суд. Грабовський ждав число "Недели" з своєю статтею. Михальський та Кассіуші, ці нерозлучні книжники, ходили насторожені, переймаючись Ромасевим мстивим настроєм.
Найближче брав до серця чутки Дабиит. При звістці про погіршення Гіммерового здоров'я він бадьорішав, а коли говорили, що воно поліпшується, — супив брови і тяжко зітхав. Мисливець намагався приховати свій стан, але спостережливе Павлове око легко вловлювало все те.
Лиховісне текли дні й ночі також у Кочаровського. Ще б пак: у самому серці його величезного округу такий неприємний, прямо-таки ганебний випадок. Ну, хай би то трапилося в якомусь сусідньому окрузі, в Якутську, Іркутську чи й у столиці імперії. Хай би навіть царський трон завалився.
До всього того йому, вілюйському справникові, жодного діла нема. А це ж скоїлося в нього. Та ще з ким — керівником колонії прокажених, лікарем, який має підтримку в губернаторській канцелярії. До того ж одразу після доносу на політичних.
Хто винуватий, хто скалічив Гіммера? Ясно — політичні. Вони, вони — і більше ніхто. Але викликати їх до себе в управління ніяк не випадає: жодних доказів проти них нема.
Звідкіля б могли знати про донощика? Пред'явиш звинувачення, почнеш допитувати — зразу ж догадаються, що борониш свого лакузу. Ні, викликати політичних не можна.
Крім того, Гіммера міг пригостити хтось із обслуги лепрозорію або навіть з хворих.
Майже тиждень просидів Кочаровський у колонії.
Говорив з лікарями, фельдшерами, допитував козаків, хворих, та нічого не виявив. Городові притягнули до справника декого з мешканців міста, але й те намарне.
Так минуло три місяці. Уже й запахло провесінню: хуги втихли, сніги драгліли, дерева сумно хитали голим віттям і опівдні плакали прозорими слізьми. Ночами тріщала крига на Вілюї, краючи цвинтарну тишу тюрми. Сонце бралося на небосхил все вище та вище, золотаві багнети пронизували понуру тайгу.
Знову прийшла звістка, і цього разу певна: Гіммер таки видужує, а для поправки його повезли в Якутськ. Захвилювалися Гаврилови: будучи в Якутську, де має міцну руку, начальник лепрозорію напаскудить їм. Друзі порадили Костю Семеновичу: сам їдь у Якутськ зі скаргою про переслідування дружини, бийся до кінця, а ми надішлемо колективний протест.
Гаврилов послухався.
* * *
Цього разу Михайло Ромась був більше збуджений, ніж завжди.
Ще здалеку, побачивши Грабовського, махнув йому рукою і побіг назустріч.
— Здоров був, — схопив за обидві руки. — Ти знову хмарний та смутний? А дивися ж — весна навколо! Хай вона й не українська, не така гомінка, а все ж — весна. Знову над чимось марикуєш? Вірші, еге?
— Так. Знаєш, Михаиле, здається, буде нова збірка.
Михайло регоче:
— Не мала баба клопоту та й купила порося. Отак, Павле, і в тебе. Вірші, вірші, статті. Вони, ясно, також потрібні, хай читають люди. Але ще потрібніше щось конкретне, практичне. Розумієш? Служити людям! Взяти хоча б Володимира Короленка, про якого ходять легенди по всій Якутії. Навчав чоловік людей обробляти землю, вирощувати городину. Звісно, все це, з першого погляду, дрібне, майже нікчемне, але необхідне, особливо тут, де господарська культура, якщо вона тут є взагалі...
— А як з твоїм переписом? — питає Грабовський.
— Нічого, посувається потроху. Закінчую. Та є нове діло...
Михайло Ромась, знаючи наближення того кінця, почав було нудитися: за що ж тепер корисне взятися?
І, здається, натрапив. Прочувши, що незабаром збираються відкрити у Вілюйську метеорологічну станцію, він уже ходив до Кочаровського. Чутка ствердилась — станцію будуватимуть. Кому ж нею орудувати, як не йому, Михайлові? Хто тут краще обізнаний з метеорологією і технікою, ніж він? Кочаровський згодився доручити це йому.
Павло не намилується своїм другом. Скільки сили й завзяття в нього! Який він до всього практичного вдатний. Коли б ту силу й енергію йому, Павлові.
***
У Павла справи також посувалися — збірка віршів, про яку казав Ромасеві, таки складалася. Повільно, але визрівала. Уже й заголовок її окреслився — "З півночі". От би справді сказати людям слово про цей суворий край, про тутешнє життя.
Ех, життя, життя! Куди пливеш ти, де русло твоє, яке майбуття в тебе?
Перо шарудить, нашіптуючи весняні мотиви:
Зійшли сніги, шумить вода,