Свого наміру він таки не зрікся, хоч поводився значно стриманіше й обережніше. Чогось раптом потягло його на політику. Розпитував, де збираються вечорами політичні засланці, що роблять, просив побалакати з Ромасем, аби той йому дозволив відвідувати вечори.
— Кость Семенович відав про все це? — запитав обережно Грабовський.
— Ні, не відав.
— Чому?
— Тут справа складна. Кость дуже вразливий. Після арешту за замах на астраханського губернатора Цеймерна він у тюрмі збожеволів і на деякий час був переведений до будинку душевнохворих. Рецидиви цієї недуги нагадували про себе й пізніше. Навіть дрібні ускладнення, на які інший зовсім не зважав би, згубно діють на нього. Костя треба оберігати від зайвих подразнень. Сподівалась, усе якось само минеться.
— Ви дружині Гіммера говорили про це?
— Ні. Та й для чого було розповідати? Вона порядна жінка, але безсила. Він, кажуть, так глумиться над нею, що їй доводиться часто відлежуватись після побоїв.
— Треба було товаришам сказати.
— Треба було, — гірко всміхнулася. — Знаю, наші зразу зчинили б гвалт. Не забувайте, я жінка. Мені не хотілось, щоб мої службові діла і моє інтимне життя ставали предметом усіляких пліток. Такі речі не роблять честі для жінки, тим паче тієї, що відбуває політичне заслання. Вірила у свої власні сили, а вийшло...
Останнім часом, особливо після сходин у Ромася, Гіммер знову почав липнути до Ольги. Тепер сягав значно дальше і діяв настирливіше. Якщо вона згодиться стати його дружиною, то він покине сім'ю і, маючи в Якутську славних приятелів, зробить так, що Гаврилова випруть звідси у якийсь далекий наслег, навіть за межами Вілюйського округу. Доки скінчиться термін її заслання, вони разом працюватимуть у лепрозорії, зароблять побільше грошей, виїдуть кудись на південь і там заживуть, як у раю.
А позавчора, дізнавшись про від'їзд Костя, повідомив її цидулкою, що ввечері прийде до неї. Сказати це у вічі, видно, не зважився. Ображена й обурена, вона шукала його по всій колонії, аби жбурнути оту нахабну цидулку в самісінькі очі, та не знайшла: мабуть, навмисно завчасу пішов зі служби. Прибігши додому, замкнула двері й сиділа без світла.
Він таки приходив. Довго стовбичив на подвір'ї, гримав у вікна, двері, але з тим і пішов.
Важкою була та ніч для неї. Тільки перед ранком забулася тривожним сном. І заспала, трохи спізнившись на службу. У його кабінеті побачила всіх лікарів і фельдшерів.
Він зразу ж накрив її чорним рядном. Такими словами обсипав, так мерзив, що важко й передати. Вона й ледача, і нехлюйка, і нечесна, і підла, і зрадлива, і до служби ставиться погано. Ледве витримала, щоб не розридатись, змовчати.
Але на тому не скінчилося. Десь опівдні Гіммерова лайка стала відома хворим, і вони відмовилися обідати. Найрішучіше діяли люди з її палати, надто Суруксут, котрий погрожував убити начальника лепрозорію. Почувши це, Гіммер звелів одшмагати Суруксута, а Ольгу покликав до себе. Знову кричав, тричі вдарив по голові і сказав більше в колонію не з'являтись. Ну, вона і пішла.
Не втрата служби гнітить Ольгу, ні, хоч і служба їй потрібна. Інше болить — несправедливість, дике самодурство, страшенна зневага до людини. Коли б хтось сторонній побачив, як тяжко хворим у лепрозорії, — жахнувся б. Їх зовсім не лікують, всі вони напівголодні, обдерті, живуть в антисанітарних умовах, не мають жодного захисту від Гіммерового свавілля. Санітарами там служать звичайнісінькі козаки, які не мають найменшої уяви про медицину і намагаються якомога суворіше тримати нещасних людей у руках, тобто вкорочувати їм вік. Навіть подумати страшно, що вони зроблять з хворими її палати, з Суруксутом.
— Ви й не знаєте, що Суруксут з колонії утік?
— Утік?
— Сьогодні прийшов додому, але його зловили й повезли назад.
— Тепер може пропасти.
— Справді?
— Так. Розумієте, колонія ізольована. Крім обслуги, туди нікого не пускають. Вище начальство ніколи й не заглядає, а козаки прекрасно розуміють Гіммера і вміють йому догоджати.
— Завтра піду до справника.
— Не будьте, Павле, наївним. Кочаровський не має влади над Гіммером і сам побоюється цього спрута.
— В канцелярію губернатора пошлю листа. Зажадаю спеціальної комісії, яка б приїхала й розібралася.
— Багато разів уже писали в Якутськ, але все те не допомогло.
— Треба звертатися до преси.
— Це справа інша. Та що з того вийде, ще не відомо, а Суруксутове життя в небезпеці.
— У вас знайдеться папір?
— Певно.
— Давайте зараз і напишемо.
Грабовський підвівся, ступив до столу, але відчув гострий біль у серці, схопився за груди й знову присів на канапу.
* * *
Додому прийшов перед світанком. Ледве плентав, часто спинявся і, притулившись до паркана, довго віддихувався. А переступивши поріг своєї господи, зразу впав на ліжко, не маючи сил навіть розпалити в печі, зогріти вихололу хату.
Тільки тепер почав пригадувати вчорашній день, але не міг все вловити. Думки лізли повільно й ліниво. Ольжина розповідь, сльози. Раптовий біль у серці. Ніжні жіночі руки на грудях. Вони ще й зараз ніби пестять його і звабливо пахнуть...
Під полудень прибіг Байбал і злякався, побачивши Павла в тяжкому стані. Зразу затопив у хаті, напоїв недужого чаєм, нагодував обідом, переданим Балбаарою.
Так пролежав Грабовський цілий тиждень. Уся Дабиитова родина впадала біля нього. Байбал — уночі, а Балбаара з донькою — вдень. Один раз навіть Дабиит приходив, спираючись на палицю.
Чорноока Аанис цілими днями висиджувала на стільчику коло його ліжка, читаючи буквар та терпеливо ждучи, коли дядькові Павлу полегшає і він розповість їй дивовижну казку про той край, де ростуть солодкі-пресолодкі суниці, черешні, вишні, сливи, груші, яблука й кавуни. Слухати ту казку дуже приємно. Дядько Павло обіцяє: як Аанис стане більшою, а тойон дозволить йому виїхати на Україну, то він візьме її з собою. Тоді вона вже наїсться тих ласощів досхочу...
Іноді приходила Ольга. Але з нею майже не розмовляв. Вона завжди поспішала. Огляне його, дасть ліки і поривається додому — Кость Семенович, їдучи з Мархіно, серйозно застудився, теж хворіє і потребує допомоги. Та й йому важко було говорити, бо почував себе якось ніяково.