Микола Гаврилович, бачивши те, частенько говорив Карячисі, що її чоловік — ханжа, бузувір, кровопивця безсоромний. Спершу господиня жартома сприймала те глузування і весело сміялася, а потім, видно, й сама почала замислюватись. Як би там не було, але коли Миколу Гавриловича вивезли з Вілюйська, жінка цілий день не виходила з своєї кімнати — все плакала. Чоловіка й бачити не могла, а попа, що прийшов висповідати її, вигнала. Доньку, яка народилася через півроку, хрестити відмовилась.
Карякін казився від люті й гримав на дружину:
— Ти своїм безбожництвом ганьбиш мене серед купецької громади, через тебе скоро люди перестануть заходити у нашу крамницю.
— То й добре, — кидала вона байдуже. — Продай оту кляту лавку або й спали, не грабуй людей, не обкрадай.
— Я обкрадаю?
— Обкрадаєш, як і всі купці. Жируєте на спинах якутів та козаків. Але скоро вам і вашому грабунку прийде кінець. Надбай власними руками, зароби — то й май. От як треба жити!
— Чернишевський так навчив тебе?
— Ну він. Він! Ваш брат, купчик, не навчить. А Миколу Гавриловича не чіпай, не маєш права!
— Хочеш ступити на його стежку?
— То не твій клопіт.
— Ти ж моя дружина.
— Доки була дурною — корилася тобі, а віднині не буду.
Після зимових м'ясниць Карякіни назавжди розлучилися: він пішов жити в свою лавку, а Євпраксинія залишилася з дітьми.
— З того часу нашу хату, — вела оповідачка, — немовби святі перелетіли. Стала вона гостинною й затишною. У ній завжди знаходять притулок не тільки політичні засланці, а й жебраки з улусів та наслегів. Євпраксинію люди називають сердитою бабою, а проте горнуться до неї, бо вона живе справедливо, нікого не кривдить.
23
Найуважнішим слухачем цього разу був Байбал: він сидів навпочіпки біля печі і, здавалось, ловив кожне слово, кожен звук.
Таку ж зосередженість виявляв Дмитро Гіммер, хоч його, видно, більше цікавила сама читачка, ніж те, що вимовляли її вуста.
Інші ж скидалися на студентів, котрих не так хвилювала, як дратувала чергова лекція ординарного професора-богослова, що нудно переказував чужі й старі, як світ, погляди, деінде підновлюючи їх тривіальними дотепами власної фабрикації. Генрик Адамович байдуже, за давньою звичкою, смокче свою саморобну люльку з довжелезним цибухом; Михальський і Юделевський, прозвані тут запеклими книжниками, нетерпляче соваються на ослоні, іноді стиха перешіптуючись між собою, здивовано потискують плечима та виразно жестикулюють; Гаврилов знічев'я перегортає подертий журнал "Акушерка", ліниво переглядаючи пожовклі ілюстрації; банькаті Сержеві очі бездумно бігають по стінах і стелі, ні на чому не затримуючись.
Думки Грабовського кружляють довкола Гіммера та Сержа. Нині він дещо запізнився, і на нього вже чекали. Уздрівши Гіммера, щиро здивувався: досі в зібраннях вілюйських політичних засланців ніхто сторонній, за винятком Байбала, що завжди приходив з Дулембою, участі не брав. До того ж після неприємної розмови в Дабиитовій юрті Павлові не хотілося бути з Гіммером у одній, а найпаче в цій компанії, де всі добре знали один одного і висловлювали свої думки й настрої вільно, не боячись того, що завтра чи позавтра їх покличуть на розмову до поліцейського управління. Хто запросив Гіммера і для чого? Невже керівник колонії прокажених, який, подейкують, приїхав у Вілюйськ з Ташкента лише для того, щоб набити собі кишеню та зажити слави борця проти лепри, також займається політикою?
Та ще цей витрішкуватий Серж, що прийшов з ним і аж дметься від своєї пихи. Ще б пак — теж лікар, власне, напівлікар, бо позаторік відчислений з студентів за неблагонадійність. Відбуває заслання в Якутську і цим надміру гордиться — борець, жертва деспотизму, якій не пощастило скінчити курс навчання.
Знайомий з Віташевським, Зубриловим, Гусєвим. Навіть ніби на близькій нозі з ними, але загалом невисокої думки про них. Консерватори, любить говорити, вони зараз не в моді, оджили свій вік.
Копаються в нікому не потрібній якутській історії, мові, збирають різне дрантя на зразок олонхо, а молодих слухати не хочуть. Різне дрантя. Мова й історія цілого народу нікому не потрібні...
— От і все, — каже Ольга, припинивши читання. — Далі йде наступний розділ. Хай продовжує хтось інший. Є охочі?
Ніхто не зголошувався.
— А чи треба продовжувати? — запитав Дулемба, ні до кого не звертаючись.
— Чому ж не треба? — дивується Гіммер. — Якраз цікаво. Ольга Василівна читає непогано, я слухав з задоволенням.
— Ольга Василівна справді гарно читає, — не заперечує Дулемба. — Але чи слід продовжувати... Де ти, Михайле, знайшов таке, щоб нам забивати баки?
Засоромлений Ромась червоніє.
— Даруйте, друзі. Раніш я цієї книжки ніколи не бачив. Дивлюся — "Історія матеріалізму". Ніби й нічого, підходяща.
— Де видобув?
— Дмитро Адольфович приніс і порадив для читання.
— Невже?
— Еге ж, панове, я, — ствердив керівник лепрозорію. — А мені привіз її пан Серж і сказав — то філософська новинка.
— Новинка? Ха-ха-ха-а, — зареготав Михальський. — Ця бородата новинка з'явилася на світ ще тоді, коли дехто з нас ходив пішки під столом. І одразу ж по виході її нещадно розкритикував Фрідріх Енгельс, назвавши автора плутаником.
— То й що з того? — подав задерикуватий голос Серж. Він одкашлявся, трохи помовчав. — Розкритикував Енгельс. Майте, панове, на увазі, ця книга зараз у великій моді. Мої якутські колеги захоплюються нею. Не менш популярною є й друга книга Фрідріха Ланге: "Робітниче питання, його значення тепер і в майбутньому".
— Таке ж саме шарлатанство, як і ця "Історія", — вкинув Дулемба.
Але його зауваження, мабуть, не дійшло до Сержа, бо той продовжував:
— Ми читаємо також книги Лассаля, Каутського й інших філософів та економістів. У наш час не можна сидіти в своєму провінційному закутку і мислити його масштабами. На межі двох століть, панове, скажу я вам...
— На розмежжі, як і роздоріжжі, — підхопив раптом Кассіуші, таки збивши промовця, — жити, звісно, важко, а ще важче шукати собі стежку. Скажіть, молодий чоловіче, вам і вашим колегам не попадалася часом така новинка, як лекції Карла Бідермана, виголошені майже півстоліття тому в Німеччині?