Ніби нічого мудрого й нема, все просте, звичне, як і всі інші домашні клопоти, ці тріски. А поглянь уважніше на них, придивися до кожної зокрема — як вони схожі одна на одну! Рівненькі, тоненькі, аж світяться. Коли б ними зашалювати вікно, то в юрті, далебі, було б краще видно, ніж від того крижаного накипу, що править за шибки.
Скінчивши колоти останнє поліно, Байбал поклав ножа під ослін. Пройшовся по юрті, узяв свою свиту, яка вже розмерзлася, але ще не висохла, бо ледь-ледь парувала, наповнюючи житло водянистим запахом, і розстелив там, де тільки-но сидів.
— Що ви робите? — запитав Грабовський.
— Спати пора.
— На тапчан лягайте.
— Там ти спатимеш.
— Для мене ж є лава.
— О, ні. У нас так не можна. Коли ти гість — тобі все: і місце найкраще, і постіль, якщо вона є. Так велить звичай. Мені й тут добре. Трохи спочину, а вранці піду.
— Куди?
— Спершу в Мархіно, а там — побачу.
— Побудьте хоч кілька днів, доки я обживуся.
— Не можу. Не гнівайся, але не можу. Та й що тут обживатися? Сьогодні я вже побалакав з своїм двоюрідним братом Арамааном — він тобі щодня приноситиме молоко, сир і сметану. Треба йти, діло не жде.
— Що там таке спішне? Не з озером бува?
— А коли б і з ним, то що? Чи вже й ти починаєш глузувати з мене?
— Глузувати я й не думаю, бо нема чого, але...
— Але? — аж розсердився. — Не алекай. Знаєш, що я минулої ночі бачив уві сні? Уже втретє...
— Розкажете — знатиму.
Так, так, учора старому знову об'явилося знамення боже. Таке, що не будеш алекати, побачивши на власні очі. А чого б йому, тому знаменню, об'являтися, коли все те, про що клопочеться Байбал, просто химера, як кажуть голова й писар улусної управи? Чого? І чому воно, те знамення, з'явилося не комусь іншому, а саме йому, Байбалові? Чого бог суходолу говорив з ним? Утретє...
А сталося таке. Ще не встиг учора Байбал склепити повіки, як опинився не в своїй юрті, а в лісі. І на березі озера побачив бога суходолу. Молодий, веселий, з гарячими очима. Заквітчаний зеленим листом та всіляким зелом, бог дивився у воду і гукав:
--— Годі тобі марнувати землю! Оддай мені її!
Озеро довго мовчало. А потім грізно загуло, запінилось, немов скажене. Розверзлося диким водограєм, і на його поверхню виплив водяний бог. Коренастий, весь у баговинні, борода наче в білого ведмедя, брови похмурі, а очі хижі.
— Іди геть звідси! — пробубонів глухо, погладжуючи на грудях густу й велику, як тайга, сиву бороду. — Тут моє царство, і тобі до нього — зась. А захочу — і твоє заберу. Зроблю своїм.
— Подавишся! — дзвінко кинув бог суходолу. І луна відгукнулася в лісі далеким перекатом. — Це мені належить здавна-прадавна. Ти нагло загарбав його, винищивши ліс пекельною лавою. Тепер оддай по добрій волі. Або виходь, поміряємось силою.
Бог вододолу, зухвало взявшись у боки, зареготав, аж черево затряслося:
— Ха-ха-ха-а-а! Малий ти ще й мізерний. Надаю я тобі ляпасів, надаю! Тікай, поки не пізно.
Бог суходолу ворухнув рясним зелом:
— А я ще раз кажу — віддай. Май серце. Не бери гріха на душу. Подивись: олені, воли, корови, коні — без сіна, люди — без поля. Земля під водою марнується. Біднота заболонню перебивається. І слабує від того.
— А-ха-ха-ха-ха! — знову загорланив зухвалий бородань, перебивши мову молодого. — Біднота!.. — І жбурнув цілим хмаровищем піску: — Знай, коли такий.
— Так ти он як, — розсердився нарешті бог суходолу.
Він розмашистими кроками ступнув прямо на хвилях, схопив старигана за бороду і витягнув на берег. Тоді почалося таке, чого не знає навіть олонхо. В лютому двобої здибилися не лише боги, а й земля та вода. Скільки вирувало те запекле бойовище — і не сказати. Але як скінчилося, то на березі лежав напівживий бог вододолу з потрощеними ребрами і вискубаною бородою.
— Ой-йо-йой, — стогнав і корчився він. — Не вбивай, зглянься на старість. Що я вартий без бороди? Благаю — зглянься, о-о-о...
— Землю віддаси? — питав молодий, стоячи над ним у зеленому вінку.
— Забирай, забирай усе, що хочеш, що тобі потрібно.
— Не мені, а людям.
— Хай людям. Ти переміг, за тобою сила. Бери і оддавай, кому хочеш. Але не помились. Думай. Висушуй озера, переорюй дно, ходи по ньому. Розтоплюй своє царство, скуте моєю одвічною мерзлотою. Сміливо проникай у нього. І там знайдеш, закуте в кризі, таке багатство, про яке ще ніхто не знає, не відає. Вистачить на всіх. Я, переможений, піддаюся твоїй волі.
— От і гаразд, — урочисто промовив бог суходолу, і його великі очі спалахнули, мов сонця. — Не буду вбивати, живи собі, але живи чесно. Хай відтепер дружать риба із звіриною, як брат із сестрою, земля з водою, а ми з тобою. Щоб щастя осявало світ. Щоб полегкість була барахсанам. Де хочеш жити?
— Переселюся туди, де вода ніколи не стоїть на місці.
— Іди, а люди тут самі дадуть собі раду. Він поміг водяникові звестися на ноги. Той, доземно вклонившись озерові, пошкандибав до річки. Тоді озеро втихомирилось. Звірі та птахи у дружбі й злагоді розбрелися по лісу. Бог суходолу обернувся в золоту хмаринку, а пустельний берег встелився буйним рястом.
— От бачиш, — зітхнув Байбал, виклавши своє нічне сновиддя. — Сам бог провіщає, а вони мені, староста й писар, баки забивають, глузують.
— Що ж сказав бог землі?
— Що сказав? — перепитав старий, наче не розчув. І, якусь мить помовчавши, додав: — Нічого. Що тут ще говорити? І так ясно: треба осушувати озеро. Земля ж марнується, а риби доволі і в річках. Можна прокопати канави від озера до річки. Я бачив, як у Вілюйську один чоловік прокопував ярки і ними спускав з міста талі води в річку. Він говорив мені не раз... Ех, та що балакати, час спати.
Байбал роззувся, ліг і зразу заплющив очі. Все це зробив так скоро, що Грабовський не встиг і слова промовити. А тепер уже й сам не хотів тривожити старого, хоча й мав намір поговорити, бо й досі не відав, на яких умовах залишався жити в його юрті.
Вважаючи, що старий заснув, взявся розпаковувати останню в'язку книжок. Розкладаючи їх на ослоні, думав над дивним сновидінням, яке назавжди зарубцювалося в його пам'яті.
Чи й справді все оте наснилося Байбалові? Могло наснитися. Могло, бо ж він увесь пройнявся ідеєю осушення озера, нею тільки й живе. А міг і вигадати, аби цією вигадкою переконати старосту й писаря управи, які здавалися йому головними супротивниками. Непогана вигадка. Поетична, освітлена промінням віри й надії в торжество добра на землі.