Щоб розквитатися з казною, мусив Байбал спродати за безцінь і скотину, і сіножатку, і своє рибальське причандалля. То все робота старости.
Староста, кажуть, загарбав більшу половину Байбалових статків. Так колишній господар обернувся на барахсана, сірому. Правда, Байбал не скорився лихій долі. Подався в округ зі скаргою, але те нічого не дало. Довго не повертався бідолашний додому, жив нібито у Вілюйську, наймитуючи при каторжній тюрмі. Здається, й зараз там, тільки іноді навідується до рідного наслегу. Все клопочеться про те озеро.
— Як то?
Це також має свою історію. Стративши родину й господарство, Байбал став трохи несповна розуму. Міркуючи над тим, як оборонити бідноту від зажерливих тойонів, надумав випустити воду з цього озера і таким чином дати барахсанам землю під сінокоси. Те ніби наснилося йому, підказано самим богом суходолу, який у тяжкому двобої здолав бога водяного. От чоловік і не може заспокоїтись. Безліч разів був у голови нашої управи, і в окружного справника, і в попів, але всі вони лише глузують над ним...
9
— А може, я таки поїду з вами? Все ж підсоблю.
— Ні, ні, не треба. Ми й самі впораємося, звиклі.
— То візьміть хоч мою кожушанку, дивіться, який мороз надворі, простудитись можна.
— І не вигадуй того! — замахав обома руками Байбал, наче одбивався від напасті. — Їсти бери на столі та підкладай дров у камельок, а як хто питатиме, то скажи, скоро повернуся.
Він підперезав на собі лахміття, взяв поперечну пилку й сокиру під стіною і вийшов.
Залишившись один, Грабовський довго стояв, тримаючи в руках кожушанку, і мовчки дивився на похилені, струхлявілі двері, немовби сподівався, що вони ось-ось знову одхиляться і хазяїн візьме запропоновану йому одежину. Але старий не повертався. Лише згодом донісся його хрипкуватий голос:
— Хот! Хот!
Грабовський глянув у вікно, та через товстий шар криги нічого не побачив. Повісивши кожушанку на кілок, став оглядати юрту. Вона не гірша і не ліпша од тих, котрі раніш довелося бачити. Хіба що старіша, бо стіни осіли в землю, та менш обжита і тому трохи пустельніша й ніби просторіша. В одному кутку — стіл, обабіч якого притулилася низенька лава та два стільці, в другому — щось схоже на тапчан, в третьому — масивна російська піч, у четвертому — камельок, що пахтить теплом, — ото і все багатство Байбалової господи, коли не рахувать Павлової скриньки та книжок, які лежать купою посеред юрти.
— Ой господо, господо, — подумав уголос. — Як то поведеться в тобі? Треба ж було трапитись такому.
Трапилося справді те, чого і в думці не могло бути.
Бордонський староста, місцевий тойон років за шістдесят, з хитрими миготливими очима, стрів засланця, як ще його ніхто не зустрічав. Заглянувши в папери, почухав потилицю і скривився, ніби вкусив перцю.
— Ну що ж, — протягнув ліниво. — Коли велять, то нам належить виконувати. Однак попереджаю. У нас, знаєте, не Якутськ, не Вілюйськ, навіть не Мархіно. Тут я не допущу сваволі. Якщо буде потрібно кудись одлучитися чи ще там що, — неодмінно сказати мені. Словом, шукайте собі житло. Загляньте он туди, — показав у вікно на юрту, яка ледве визирала з снігового намету.
На тому розмова й припинилася: староста був напідпитку і не дуже цікавився особою засланця, а Грабовський не хотів псувати собі настрою після приємної дороги.
Сусіди старости взяли нового бордонського пожильця переночувати, хоч і самим було тісно: крім господаря й господині, в юрті тулилося п'ятеро дітей. Обідати запросили. Розмовляли мало й переважно на мигах, бо зо два десятки якутських слів, котрі вже встиг опанувати Павло, мало допомагали, а хазяї не відали того, що можна балакати не по-їхньому.
Не встигли встати з-за столу, як до юрти зайшов Байбал. І зразу, навіть не привітавшись, почав викладати свою скаргу. Слухаючи, Грабовський дивувався: чи тому, що вже дещо знав про нього від фурмана, а чи тому, що старий говорив розважніше, ніж тоді в управі, але тепер його можна було зрозуміти.
Ніхто з начальства не хоче вдуматися в добру раду Байбалову. Їх, начальників, як і бордонського старосту, не муляють злидні. А яка ж то була б вигода від осушення озера, вигода насамперед для бордонської бідноти! Та й хіба те озеро єдине? Скільки їх у Вілюйському окрузі, в цілій Якутії! Ото б прибавилося землі і під сіножаті, й під поля! Так не хочуть послухати, окаянні, не вірять, регочуть! Ні, треба, либонь, говорити не з начальниками, а з людьми. Коли люди самі нарешті візьмуться за розум — діло піде...
Довго розповідав Байбал про якутське життя, про недолю барахсанську та розкоші тойонські. Обіч нього, напроти камелька, який ледве похлипував синюватими промінцями, розкидаючи блискітки по тьмяних стінах юрти, сиділи господар і господиня й мовчки хитали головами, немовби стверджуючи: все те — правда.
Грабовський дивився на них, на оповідача, і в його збудженій уяві поставали гіркі злидні, які ніколи не переводилися під солом'яними стріхами пушкарнянської бідноти і в хаті його рідної матері. Під тими убогими стріхами теж не вгаває слізне бідкання про кусень хліба, про чоботи на ноги взимку та одежину на плечі, не вгаває ремство на місцевих дуків, шинкарів та інших жмикрутів. І там, на Україні, виром вирує ненависть голоти, тиняються по містах і селах такі, як Байбал, народні заступники, невтомні шукачі справедливості й щастя.
А хіба там не глузують, не знущаються пани, старости, попи, справники? От ніби й зараз сріблиться перед ним голова каторжника Дулемби, котрий приніс сумну звістку про смерть Надії Сигиди, жевріє кров, якою востаннє сплюнув дядько Кузьма. Тих обох, поляка й українця, зламали тюремні каземати, а ці тут конають і без тюрми, щодня мордовані голодом, трахомою, проказою. Скрізь однаково, всюди земля гуде, волаючи нещадної розправи й праведного суду над кривдою...
Пішов Байбал опівночі, виливши все найгіркіше і найболючіше, чим повнилася його неспокійна душа. А як тільки розвиднілось, знову прибіг. Тепер не скаржився, був бадьорий і веселий, ніби більше й не існувало для нього клопотів з осушенням озера.
— От і добре! — радісно вигукнув. — А я боявся, щоб хтось, бува, не випередив мене.