— Я? — стенула плечима стара, і блідий рум'янець заграв на її колись вродливому лиці. — Таке скажете. Хай ідуть, як треба, роботу можна й потім закінчити, а про обід я подбаю сама. Кидайте, хлопці. Коли вже візьметься за вас наш Микола Олексійович, то... Тільки не дуже баріться там, бо вареники...
Через якийсь десяток хвилин балаганці вже поминули губернаторську резиденцію, котра містилася недалеко від обласного поліцейського управління. Віташевський розповідав майже про кожен будинок.
— Це наша магістраль, головна вулиця, і називається Великою Таке наймення, правда, пасує хіба що до її ширини, бо сама вона куценька й обшарпана, мов старець. Нема кому дбати про місто. Всілякі там осташкіни клопочуться не так інтересами цього убогого краю, як власними гаманцями та ще тим, щоб дужче допекти нашому братові.
На мить спинилися біля будинку, на дверях якого красувалося "Якутские епархиальные ведомости".
— Тутешня газета, — пояснив Віташевський. — Також дме в осташкінську дудку.
Його не дослухали, бо всі звернули увагу на кремезного чоловіка з вилицюватим лицем і занадто виряченими, ніби підпухлими, очима, що вийшов з редакції. Здивував насамперед його одяг: пальто з ведмежої шкури, горностаєва шапка, хутряні рукавиці, а при боці — невеличкий тесак у піхвочках, облямованих сріблом. Він, очевидно, збагнув, що перед ним політичні засланці, бо хижо глянув на них, обійшов і поплентав до розцяцькованих саней посеред вулиці.
— Оце так бурмило, можна й без рушниці посилати на ведмедів, — подав голос Ожигов— — У вас, Миколо Олексійовичу, і такі водяться?
— А чому б їм не водитися? Є. Поживете — самі побачите. Місцевий тойон з якогось улусу. Видно, з ясачниківського коліна: то ж їм цар дарував такі тесаки за справний збір податків. Вони, грабуючи мисливців, постачали йому хутро, за яке він на європейських ринках лупив мільйони, а їм за те дарував тесачки. Вони, знаєте, гордяться тими дарунками не менше, ніж польська шляхта своїми гербами. Якраз на таких, як оцей, і спираються всілякі осташкіни та їх брехливі "відомості". От ми й прийшли.
Подвір’я Монастирьова, де чотири роки тому сталися трагічні події , справляло гнітюче враження. Замість хвіртки зяяла велика дірка, а сама хвіртка валялася на снігу. Горішній завіс одної половини брами був вирваний, і вона хиталася під вітром, жалібно поскрипуючи.
— Бачите, що коять осташкіни, — заговорив Віташевський. — Наче поперек горла стоїть їм Монастирівка, очі мозолить, ладні й слід затоптати. Минулого літа вночі хтось і вогнище розклав біля самого ганку. Добре, що люди уздріли й погасили, а то все спопеліло б. От бузувіри. Ну, правду казати, нас осташкіни теж побоюються, бо після того вогню ми зняли бучу. Так і заявили: якщо вони спалять або зруйнують цей будинок, то запротестує все сибірське заслання і про новий злочин знатимуть скрізь. Трохи було ніби притихли, а зараз знову починають.
Поставили хвіртку на завіси, висторцювали браму, взяли її на засув і лише тоді рушили до будинку, що стояв у лівому кутку подвір'я. Він невеличкий і зовсім занедбаний, але ще міцно тримається на землі, виглядає навіть грізно, неначе готовий дати одкоша всякому, хто зважиться напасти на нього. На дверях висить колодка, двоє вікон засклені, а інші, з причілля й затилля, щільно позабивані дошками.
Перед ганком спинилися, поскидали шапки і, трохи постоявши з похиленими головами, почали оглядати місце кривавих подій, які привели балаганців у Якутію.
— Вціліли? — показує Грабовський на засклені вікна.
— Ні, — відповів Віташевський. — То вже ми самі повставляли, а решту позабивали.
— Тут не живуть?
— Як бачите. З місцевих ніхто не хоче, аби не мати докуки від осташкінців та відвідувачів, які частенько сюди заглядають, ну, а засланцям поліцмейстер не дозволяє. Звісно, треба, щоб хтось таки поселився: хоча б не допускав руйнації, та, може б, і осташкіни не так збиткувались. Ми з Зубриловим уже клопочемося про дозвіл розташувати тут музей. Але місцева влада опинається, бо розуміє, куди воно хилиться.
— Всередину заглянути б, — просить Новаковська.
— Зараз. То ми зачинили, аби ніхто тут не лазив, доки ведемо торги з поліцмейстером.
Віташевський одімкнув колодку. Через порожні сіни потрапили в першу, а потім і в другу кімнату. Скрізь сліди спустошення. Підлога майже вся зірвана, а земля перерита. Біля розваленої печі стоїть диван з високою спинкою, люто пошматованою. Поруч валяються уламки столу, стільців, череп'я, заплямлене кров'ю, перетліле ганчір'я, розірвані ланцюжки ручних кайданів, а під стіною, коло вирубаного плінтуса, — розтолочений маленький черевичок.
Софія Новаковська ступнула до черевичка, схилилася над ним і, здавалось, скам'яніла.
— Мабуть, Гаусманової донечки, — тихо пояснює Віташевський. — Гаусман, Альберт Львович. Уявіть собі чоловіка, який, уже знаючи свій смертний вирок, крадькома, щоб не помітили дружина й донька, позирав через грати на шибеницю, яку майстрували для нього, а тим часом думав над законами природи, жорстоким якутським кліматом і ще жорстокішим судочинством царської імперії. І розважав маленьку доньку, аби не нудилася в похмурій камері, — оповідав їй казки, смішні дитячі віршики, заплітав неслухняні кіски.
Голос Віташевського тремтить, відлунюючи жалібними нотками. Жінки витирають хусточками сльози, Краніхфельд і Ожигов дихають, немовби придушені важенною брилою, а Грабовський прикипів гарячим поглядом до поколупаної кулями й багнетами стіни і не може дати своєму серцю ради.
Уявіть собі. Справді, іншим балаганцям важко уявити будь-котрого з монастирівців, а от йому легко. Більшість з них він не лише бачив, чекаючи в Бутирках весни, а потім першої арештантської партії в Сибір. Разом з ними йому довелося їхати у вагоні до Нижнього Новгорода, далі Волгою та Камою пливти на тюремній баржі, де він написав і подарував на спогад Євгенії Шефтель вірш... Говорили, радилися, сперечались. Лев Матвійович Коган-Бернштейн, його мила дружина Наталя Йосипівна, безстрашний Микола Львович Зотов, дотепний поет Шур, інші. Хіба можна забути і не уявити їх живими навіть через десятки, сотні років?