— Купала на Йвана.
"Другі ж діти граються, скачуть,— подумала Уляна,— поведу вже свого". І, взявши Івася за ручку, бережно повела його з гори, через греблю, на той бік, ближче до вогнища.
А там народу — аж землі важко. Старі спустилися з гори, стоять купками та дивляться, як мала дітвора, мов черва, в'ється коло них, ганяє одно за одним наввипередки, гукає, регоче... Трохи старшенькі геть одрізнилися в сторону, устромили високу кропиву в землю, несамовито скачуть через неї. Один, як муха, перелетів, тільки п'ятками, мов долонями, ляснув об землю по той бік; друга зачепила запаскою і зломила вершок кропиви; третій — спрожогу сам наскочив на зламану жигавку й засичав, пожаливши ноги...
— А що, доскочив меду?! — засміялися ті, що перескочили. Той лається... Він би плакав, та соромно: стоїть, тільки чухається...
Івась пильно-пильно на все те дивиться. А це зразу, як очистилося місце біля кропиви, так од матері й дременув. Уляна за ним кинулася:
— Івасю!.. Івасю!..
А Івась — стриб! та вже з того боку сміється.
— Я вмію добре стрибати. Я не пожалюсь,— хвалиться матері й наміряється з того боку на цей перескочити.
Уляна свариться, вмовляє, завертає... Та вже другі жінки:
— Що це ти, Уляно? Хай дитина пограється, пострибає... не спиняй!
Уляна відійшла й забалакалася з жінками. А Івась, як той вихор, то відсіль, то відтіль літає... Ніхто з однолітків не підскочить так високо, не стрибне так легко, красиво... Такий меткий, такий жвавий! Мати іноді гляне на нього й усміхається від радощів.
Ось хтось із парубків вихопив з огнища куль горілої соломи та й кинув між дітвору.
— Ану ще!.. Скачіть через огонь!
Дітвора кинулася... Івась і собі не одстає. Розшарівся, розгорівся: лице — як сап'ян; очі блищать; з лоба піт так і капле; а він, мов те козенятко, скаче, басує... Кругом оступили люди; тупцюються, переходять з місця на місце — од дітвори до челяді, од челяді до дітвори. Байдуже їм, що вже давно сонце сіло, що небо нап'ялось темно-синім наметом, що по ньому розсипано безліч ясних зірочок, наче блискучих цвяшків... Зелені луки, польові лани, красноярські гори — все те закуталося в темряву ночі. Повний місяць викотився з-за лугу, позирнув крізь садове дерево на річку, одкидає від себе кружлясті плями білуватого світла... Ось одна з нього іскорка впала на темну річку, закрутилася зверху по воді та й опустилася на саме дно. Мов навздогінці за нею, стрілою летить ясна смужка, черкнулася об воду, заіскрила, заграла і зникла, наче втопилася в глибині. А трохи згодом, з самого споду водяної темряви, показався повновидий місяць і, усміхаючися, глянув на свого брата, що на небі... Безмірний стовп ясного світла — од землі до неба — поєднав їх... Захитавшись трохи по темному шклу річки, він так і не сходив вже з її сонної хвилі...
Гора, де стояло село, освітилася місяцем. Облиті білуватим світлом, вирізувались ясно на горі біленькі хаточки; чорніли виразно тини та ями... Луг наче інеєм вкрився... Панський садок потемнів — чорною марою заглядає в річку, у ставок, купає на дні своє розлоге гілля... На млинах вода шумить, стогне, рокоче... А там, на другім боці, палає вогнище, стрибає через нього челядь, з піснями, гуком та реготом... Маринка стоїть, дивиться й стиха похитує розкуйданою головою; а Купало сміється до неї, обіймищем розставивши руки...
— Дівчата! Дівчата! — доноситься голос.— Нуте гадати!
— Як?
— На вінку, на воді. Давайте загадаємо: хто швидше умре, хто жити буде.
Десь узявся здоровенний вінок і невеличкі воскові свічечки. Дівчата обтикали вінок ними, запалили їх і обережно понесли гуртом на річку.
Тихо гойдається здоровенне кружало на сонній хвилі, посовуючися вперед за водою... Рівно горять невеличкі свічечки кругом нього, пускаючи од себе по воді довгі стрілочки ясного світла. Колишеться вінок на воді, колишеться й світло за вінком, одпливаючи геть од берега. Дівчата мовчки на моріжку... Кожна очей не зводить з своєї свічки... Кругом все унишкло, притаїлося... дух захоплює в грудях. Ось крайня свічечка захиталася, зашкварчала і сторч полетіла у воду...
— Парасю! Парасю! То твоя свічечка! — скрикнуло разом кілька голосів.— Цього року тобі вмирати...
— О-о! То Палажчина,— не признається Параска.
— Якраз! — одказує та.— Моя он зігнулася трохи набік.
— Та ні! твоя, твоя!..
Ось і друга свічечка погасла.
— А то чия? Маріїна!.. Отак! Не буть тобі, Маріє, з Хве-дором у парі: умреш цього року.
— Я не хочу вмирати,— жартує та.
Ось де не взявсь вітрець — дмухнув... і одним махом усі свічки погасив.
— Отуди! усі помремо! усі помремо!! — загукали дівчата.
— Та вже ж помремо: довіку не будемо жити.
— Гаразд, що всі разом,— жартує хтось,— не скучно буде на тім світі.
— А поки ще те буде,— обізвалася Марія,— ходім до хлопців, погуляємо вкупі.
— Добре, ходім. Хто з нами?
І вся зграя дівчат полетіла од води до вогнища. А там парубки розвели багаття ще вище — вище Купала сягає, а вони наміряються через нього стрибати.
— А хто, дівчата, з нами? — закликують.
— Дівчата! Хто з хлопцями? Попарно!.. Попарно!.. Хто перескочить, щоб не рознялися руки, тим у парі бути.
Почали паруватися. Тій бажається з Василем, а другій — з Ониськом, третій — з Хведором. Хведорові, навпаки, хочеться з Марією; Василеві — з Горпиною; Ониськові — з ївгою. Насилу попарувалися!
Полетіли парами. Дівчата, стрибаючи через високе багаття, виривалися; хлопці удержували — не пускали. Одні, меткіші, перестрибнули; другі подалися назад; а були такі, що прямо в багаття...
— Ага... га! підсмалилися! — гукали на цих з усіх боків. Крик, гам, регіт... Луна, як навісна, гогоче понад річкою,
б'ється об гори, озивається в лузі і знову вертається річкою до челяді...
Бралося вже за північ.
— Годі! цур йому! Хай молодь гуляє, а нам час уже й спати,— кажуть чоловіки жінкам і повертають разом додому.