Одначе весна того року принесла і в Голоп'ятий багато новини. Не знати відкіля і як стала прокидатись чутка: жидів велено бити!.. І де взялась ота чутка — господь його знає... Сказано — як з неба впала.
Оце на базар з'їдуться люди з містечок та з сіл. Не вспів ще хто возом стати, аж гульк!..
— Чули новину?
— Яку?..
— Та вже ж одну: жидів велено викурювать!
— Чим — ладаном чи сіркою?
— Мабуть, сіркою...
— Дав би господь швидше!.. Вже б ми тоді нового ставника у свою Тройцю поставили,— каже голоп'ятський міща-нин-парубок.
Вертаються люди з базару, спродавшись. Спинили волів коло кузень. Одні пішли до Гальки могоричу пити за добру виручку; другі — в кузні до ковалів свердла полагодити, долото насталити... Біля кузні, де Грицько робив, як самої крайньої, стоїть купка народу.
— Чули?..
— Вже, кажуть, у Ромні своїх пом'яли...
— Еге ж... кажуть, либонь, і в Хоролі...
— А ви своїх коли? — питає хтось із приїжджих у ковалів...
— Та ми ще не знаємо, як за своїх взятись...
— Як?.. Ось як!..— скрикнув Грицько й зо всього розмаху так ужарив молотком по червоно розжареній залізяці, що та розскочилась надвоє...
— Отак добре! — підхвалюють Грицька чоловіки, усміхаючись...
Ішла вже п'ята неділя після пасхи. Люди зовсім обсіялись. Ярина піднялась вгору по кісточки — зелена та густа, як щітка. На толоці паслась череда корів та бузівків, велика отара овець та кіз; на вигін, за царину, телят вигонили. Весь товар з города попасали разом, не розбираючи, де християнське, де жидівське...
Коли це по городу рознеслась чутка, що, либонь би то, "смішний пан", зговорившись з гласними та міщанами, подали в думу таку бумагу, щоб жиди платили в городську касу особливу плату за те, що їхні корови та кози пасуться на громадській толоці. Розбудила та чутка сонне місто: скрізь тільки й мови, тільки й речі що про толоку та про плату
— Як зе це мозна, Іван Васильовиц? — вдарились вони до "законника".— Хіба ми не такі городяни, як ви?!
— Авжеж, не такі! — на те їм "законник".— Ми своє поле маємо — то наша й толока... Ми чередникові платимо од голови за попас — наша худоба й пасеться. А ви скоту держите стільки, як і ми, а землі у вас ні ступня...
— То ми заплатимо цередникові...
— Та то за попас... А за толоку?..
— Хто за толоку платить?.. Де це видано, щоб за толоку платили?
— Як хто?.. А он Гура?.. Окопав рівчаком своє поле, то хоч воно серед толоки, хоч ні — хай туди вскочить яка скотина... Він же зараз — штраф!
— Ну! Цого йому стояло ті рови покопати...
— А бач! Як він свого поля — то й не пускає даром, а ми своє — так і оддавай для жидівських кіз!.. Яка ж це правда, га? Або Лейба Оврамович у Красноярці?.. За воду бере та ще й людей топить, добро їх переводить... А нам за свою толоку не можна взяти?..
— Слухайте, Іван Васильовиц... Цого ви на нас узлились так?.. Ну... хай узе музва!.. Музик зроду яврея не любить... А ви — цоловік письменний, розумний... Цого ви проти нас ідете?.. Та оце під такий лихий цас... Не дай бозе — і у нас погром піде!..
— А що правда, то не гріх!
— То вам миле насе нещастя?..
— Та господь з вами! Про мене хоч ви вдесятеро станьте щасливі!.. Тільки треба по правді!
— Яка то правда?.. Зцо то за правда? Думаєте, як вас вибрали подоляни, то взе ви музикові готові й дусу оддати...
— То я ж не про одних подолян клопочу: город у нас бідний, збори великі, трати ще більші. Плата за толоку все-таки у помочі стане...
— Побачимо ще, хто ту плату збиратиме... Як дума сказе! Незабаром зібралась городська дума. Як "законник" не
розпинався "за правду", як докладно не розводив, що за толоку з жидів слід особливу плату брати, нічого не помогло!
Пішло діло на голоси, та з тридцяти шести тільки дванадцять за нього!..
— То цебто так дурно жидівським коровам та козам і пастись у нашій черідці, на нашій толоці? — пристають до "законника" подоляни.
— А що ж ви зробите? Сказала дума: "дурно"... Хай пасуться!..
— То вони, прокляті пархи, напросили гласних... А ще християни, прости господи... Чортам душу продали...
— А я вам сказав перед виборами: вибирайте з розщо-том... не слухали!.. От тепер і цяцяйтесь із своїми гласними...
— Чого з ними цяцькаться? — гарячиться Грицько Коваль.— Хіба те поле їх?..
— Так же не можна, Грицьку, коли дума постановила.
— Брехня!.. Якби на мене, я б ні одної жидівської корови й кози в черідку не пустив... Хай пасуть де хочуть, аби не на вашій толоці...
Подоляни ще погомоніли трохи та й розійшлись.
На другий день вранці жидівські наймички повиганяли до череди корів, до отари кіз... На воротях, у царині, стояло душ з десять подолян, поставили коло себе чередника й вівчаря та не пропустили крізь ворота ні одної жидівської скотини. Так жидівський товар і остався в городі та й бродив по всіх улицях, аж поки хазяї не побачили — не позаганяли в двори. Одначе кіз довго не вдержиш дома: через тини та через перелази вони поперескакували на вулицю й пішли никати по городу, щипати попідтинню спориш, кропиву, коров'яки, обчухрувати гілки, що повитикались на вулицю, навіть обгризати тини, заплетені свіжою лозою...
Сказано: коза їсть, що захопить — не те, що корова. Не диво, що опівдні по цілому городу стояв страшний рев голодного товару... Сіна в жидів і в заводі нема — тільки для коней, а корови цілий божий день дома... Жиди не видержали. Позалигували корівчини за роги та й водили попід тини, щоб хоч душу проквасила божа скотина.
Ніч все те прикрила й угамувала. На ранок знову вигонили до царини наймички жидівських корів та кіз — і знову їх вертали ковалі додому, назад у город, і знову стояв рев голодної худоби над городом...
Назавтра св. Юрія6. Подоляни поспішають вигнати скот до схід сонця на "Юрову росу", бо, кажуть, як захопить това-ряка трави з тієї роси, то буде гладка й здорова. Череда й отара в той день рушила з царини до схід сонця. Жидівських корів та кіз наймички чомусь не повигонили...