Настала воля. Став пан "уставну грамоту" писати. Кличе Грицька:
— Грицьку! Ти тепер вільний,— каже пан.
— Поздоров боже царя! — суворо одказав Грицько.
— Тільки ти знаєш, ти дворовий?
— Який дворовий? Хіба я у дворі?
— То що, що не в дворі: по ревізії ти дворовим записаний.
— Ну, то що з того? — нетерпеливо запитав Грицько, гостро глянувши на пана.
— А то, Грицьку, що ти не маєш права ні на хату, ні на кузню...
— Як це так?.. Адже то моя, батьківська хата! Другі оселі матимуть, а я б то й ні? Хіба я в царя гірший за других?
— Другі право мають, а ти ні. Закон, Грицьку, такий!
— То ви, мабуть, самі писали той закон, то він у вас і такий!..— гарячився Грицько.
— Та ти мені не груби... Чуєш?.. Мені з тобою довго ніколи балакати... Я тобі ось що скажу: ти робітник добрий, коли б не пив, тебе мені шкода з села викурювать... От я й подумав так: куди тобі йти?.. Ну, що ти зробиш голими руками без кузні?
— Так, що ж ти голими руками зробиш?! — уставив Грицько і показав дві здорові чорні, з мозолями, руки долонями вверх.
— Ото ж то й я кажу!.. Коли хоч, викупи у мене ту хату й кузню... Я з тебе недорого візьму: все одно тепер мені кузні не треба, як свого коваля нема... Хоч? Півтори сотні за все!.. Я тобі й гроші розстрочу — на три або п'ять років. Хоч?
Грицько стояв мовчки, дивився у землю — думав.
— Я вам, пане, так скажу: може, ви й правду кажете,— трохи згодом одказав він.— Тільки ж це для мене обида... Ну, вже що кузня — то кузня ваша; а хата ж з діда-прадіда моя... Другим хати даруєте, а мені свою хату треба купити? То з мене, пане, люди стануть сміятися...
— Ну, як хоч, Грицьку. Мені з тобою ніколи торгуватись... Я про тебе клопочусь, а не про себе!.. Не жалкуй!..
І пан, повернувшись, вийшов з передньої...
Грицько простояв ще трохи та й собі вийшов з горниць.
— Отак, стара,— каже до Хвеськи, вступивши до хати.
— Як?
— Так наша воля!.. З хати вибиратись!..
— Що це ти, Грицьку?.. Адже, кажуть, цар подарував людям оселі...
— То Ж людям... А я — дворовий... Нам нема!..
— Та чи не підводить він тебе, Грицьку? Ти б у город пішов та розпитався.
— А правду кажеш, стара... піду! Діжду неділі — зараз і піду. Там у мене є знайомий пан: я йому, було, завжди брички оковую... До нього й піду... Він, певно, знає... Добрий пан — знай, було, шуткує. Так його й прозвали на базарі молодиці: "смішний пан".
От у неділю Грицько прийшов до "смішного пана" розпитувати, чи правду каже красноярський пан? Одначе і "смішний пан" нічого утішного не сказав Грицькові. Подивились у ревізію: Грицько справді дворовим записаний.
— Значить, правду казав?
— Правду, Грицьку.
— Та це, пане, так мені й немає хати... по закону?!
— Немає, Грицьку, по закону...
— Туди к бісу!..— махнув рукою Грицько і, подякувавши "смішного пана", вийшов з хати.
За двором постояв трохи, подумав: чи додому, чи на кузню? Та й потяг до давніх товаришів-ковалів.
— Отак, братця!.. Оце — воля! До волі в хаті жив, а тепер хоч на розпуття...
— Як саме? — питають.
— Так і так,— розказує Грицько.
— Та ти йому наплюй! Роботи, Грицьку, ковалеві скрізь є.
— Коли б я один... Мені що? Де впав, там і переночував. А то ж у мене Хвеська та ще й на порі... Де ти в чужій хаті пристанеш? Хто тебе прийме з малою дитиною?
— Правду кажеш, Грицьку, а шкода — вкупі б жили...
— Шкода, кажуть, поганий чоловік...
— Та ні, Грицьку, таки справді шкода... Пам'ятаєш, як ми з тобою молодими товаришували?
— То чи не згадаємо давнє?
— А що ж? Ходім до Гальки!
— Ходім,— згоджується Грицько.
У Гальки добре пом'янули давнє. Грицько й додому не вернувся, переночував у шинку. На ранок пропустив ще чарку, заморив черв'яка та й потяг у село. Не зайшов додому, та прямо до пана.
— Ну, що скажеш, Грицьку? — питав його пан.
— Та що вже, пане, мені казати: пишіть бумагу.
— Так би й давно!.. Хата буде своя, кузня своя... Я тобі гроші розстрочу... Ну, буде на п'ять літ? Гляди тільки мені, щоб кожну весну віддавав.
— Та пишіть, як самі знаєте,— зараніш на все згоджується Грицько.
Так ото й зажив Грицько по-давньому у викупленій батьківській хаті. Він робив у тій саме старій кузні, на тім саме ковадлі, тим саме міхом, що робив його батько. На селі ковалеві життя не погане: робота завжди є, заробіток чималий.
То таки, що, було, віддасть Грицько тридцять карбованців панові, а то таки й собі останеться. Воно тепер, як нахідка: потреби далеко побільшали. Наче від радості за волю, Хвеська подарувала Грицькові сина. Жили б зовсім добре, якби Грицько умів заробіток складати. Він би досі не тільки хату викупив, а, може, і поле купив. Та коли ж одно горе — не вміє Грицько берегти копійки. Завелась вона — мулить його в кишені, оце терпить-терпить — та зразу, як закурив... Прощай, розуме, як поздоровкався з горілкою!.. Як божевільний, босий, простоволосий, бігає коваль по селу, аж поки люди не піймають, не запруть. А протверезився — кращого робітника немає.
Розквитувавшися з крестянами, одколупнувши їм трохи свого добра, пан давай розкидати розумом: як би йому більше потягти з останнього? Може б, так довго не дійшов ні до чого, коли б не підскочив жид Лейба.
— У пана така вазна ріцка, а млина на ній немає,— каже якось Лейба, сусідський прикажчик.
— Вистрой, Лейбо, то й буде.
— Пан шуткує... А тут би мозна такі млини поставити, що цілий би год мололи.
— То постав, Лейбо!
— Ну, що? Коли пан згоден, то я поставлю.
— От і гаразд!.. Я тобі й дерева з свого лісу дам. А вже ж і вали на наших млинах будуть. У мене в лісі ще зосталося з десяток таких тоненьких дубків!..— І пан широко розвів обома руками.
— То, може, ми справді погодимось? — пита Лейба.