То заслонку одслонено — вода збігла; то лотоки землею забито — колесо не поворухнеться з міста: поки прочистить, млин стоїть...
Сидить оце Лейба в млині... Всі колеса пущені; всі ступи товчуть; всі валюші валять... Слухає Лейба шум, стукотню, гупання... Коли чує — заскреготав, мов зубами, вал, загарчали снасті... щось тріснуло, луснуло, як із пушки випалило... Лейба прожогом на греблю. Під колесо підкинута здоровенна дрючина з доброго бендюга, піймала якраз у крильця, перетрощила, перенівечила... Лагодь, Лейбо, колесо: знову час прогаюй!.. Як свого ока, стереже Лейба ставу. Аж і тут не без шкоди! То, дивись: плавають дохлі кошенята або червива собака; то береги осунені; то посеред річки, на отмілі, бугор землі насипано... і як воно і чим воно туди добралося?! Вже на що Лейба дивиться за човном! Оце, було, прикує до палі товстим ланцюгом: ну,— думає,— тут на очах ніхто його не візьме... Не вспів Лейба додому вранці сходить, богу помолиться, вертається на млини — плаває його човен по Красно-ярці запакощений, занівечений... А раз зовсім, було, украли того човна. Кинувся Лейба сюди-туди, питав сього-того — пропав човен, та й годі! Та вже щось через тиждень Лейбин наймит Пилип наглядів човна аж у болоті... Перетягнено його крізь очерети, через непролазну трясовину на чисте плесо води та там і покинуто... Насилу добули звідтіль! Такий капосний народ! А часом грошей позичить! До строку ніколи не оддадуть; виправиш хіба через суд... А які тепер гроші... Пан за три годи вперед забрав та ще просить... Ну, що ж, він оддасть...
Одначе, хоч жаліється Лейба, а, видно, йому в Красноярці не лихо. Приїхав сюди просто Лейба, а став Лейба Оврамо-вич! То сам був у пана на Вовчій за прикажчика, а тепер завів своїх прикажчиків — Шльомку-жида і Гершка-жида... Оселилися вони у Красноярці, покупили крепацькі хатки та й служили Лейбі на млинах. Шльомка приймав та оддавав людям поміл, а Гершко як коваль дивився, щоб усе в млинах було ціле, а що треба — лагодив. Сам Лейба тільки порядкував на млинах, скуповував, як що привозили... Жінка Лейбина, Сурка, у будень стоїть за стойкою, продає таку саму вонючу горілку, як і на Вовчій, так само не доливає на палець,— зате тепер більше нічого й не знає. Наймичка Гапка варить їм їсти; доїть двох кіз; порається коло хазяйства; а сирота Пріся дивиться за дітьми... Оце в суботу натягне Сурка на себе шовкову юпку, кохту та й походжає по панському садку з купою жиденят, а ззаду них — Пріся... І жиденята приїхали сюди гнидяві та миршаві, а тепер такі довгі пейси позакохували, що аж бовтаються...
Та чому ж то Лейбі й не роздобріти? Млини його одпочивають, мовляв, тільки по суботах та на жидівських святках. Над тих млинів немає кращих на всю околицю. Борошно, як змелеш на красноярських млинах, таке м'яке та чисте — не сіявши, не розчинявши, здається, можна їсти! Через те в Лейби на млинах, коли не приїдь, все завізно! Іноді люди стоять по три дні з возами... Лейба ще й тим вигодний жид, що він не бере одними грішми... За поміл бере одсипне: сім коряків тобі, восьмий Лейбі! Треба скотині паші, як бува завізно — Лейба й за пашу візьме не грішми, а бере яйця, курей, утят, гусей... Часом, коли нема чого, Лейба й кожуха чи кожушанку прийме.
Розстараєшся грошей — викупиш; не розстараєшся до строку — у Лейби зостанеться... Все одно Лейбина коняка щонеділі везе в город на продаж всяку всячину; повезе вона й одежину разом із живністю!.. А молока того скільки в Лейби, хоч і корів не держить! Кожна молодиця од рота малої дитини одірве та Лейбі понесе... Здається, у молоці, що поназносять йому, можна б купатись! Лейба охочий до молока: наймичка Гапка перероблює його в масло... Всі в городі хвалять красноярське масло — таке смачне! А в Лейби його — діжки невиводні... На щастя Лейбине, придались рибні панський ставок і річка... Ловись, рибко, велика й маленька,— бери дідько Грицька і Омелька!.. Не дурно про жидів кажуть, що вони вміють з павутини гроші робити...
А Грицько Коваль каже: "Тому вони добрі ковалі, що вміють павутинню людям очі засновувати". Та Грицька того тільки послухай!
Над мертвим Хведором раяв людям радіти: а ледве живу Уляну взяв до себе в хату, одходив од гарячки й не пустив ні в Яреськи до лихого роду, ні в найми в город.
— Куди ти підеш, кумо? Щоб рід із хати витурив? Чи тобі ж ті найми не стали в знаки? Сиди та не рипайся!.. Хати моєї не перележиш, а на харч сама собі заробиш...
— Та, може ж, Хвесьці тісно буде...— Уляна йому.
— Бридня!.. Я тобі так, кумо, скажу: якби люди не вважали одно на одного, то самі б себе давно поїли...
— Оставайся у нас, Уляно,— вставила Хвеська,— якось житимемо.
— Спасибі вам... дай, боже, здоров'я! — сказала Уляна й заплакала.
Так вона з того часу й оселилась у Грицьковій хаті, поки лиха година не вигнала з хати і самого Грицька, і всю сім'ю.
Зима якось придалася снігова та холодна. Снігу ввалило вище колін. Морозами стягло, скрутило, утрамбувало, як кригу... Невеличкі хатки замело, забило, під саму стріху кучугури снігу понавертало.
Це ж ще отак на горі. А в яру на річці так снігом завалило, що ледве-ледве красноярці добилися, щоб ополонку прорубати.
— Оце зима! — жаліються селяни.— Ще такої довгої та лютої й не зазнаєм... Мороз так і преться в хату!..
— Що зима! — Грицько на те.— Од морозу оборонишся... А от що весна покаже?!
— Що ж вона, Грицьку покаже? — піддразнює хтось.
— А те... що красноярці — дурні!.. Самі на себе греблю загатили... От що!
— Якби не було, Грицьку, греблі, то не було б і млинів.
— А кат їх бери!.. Що вони вас — годують?.. Глядіть лишень, щоб вони не нагодували вас так, що з душі буде вернути!
— Тоді ж то те й буде...
— Побачите, після такої зими що вода скаже: живцем душі забере!
— Та що ж, Грицьку? Ти сам казав, що на тім світі краще... Чи за водою, чи під водою — все одно!..