Аж ось почувся знадвору крик: "Ідуть, їдуть!" Чутно, як хлющать по калюжах колеса, як фиркають та сопуть коні... Ось загурчало повз саму хату... "Слава тобі, господи!" Уляна й боса, й простоволоса вискочила надвір.
— Хведоре! Хведоре! Йди, бога ради, швидше! — стоячи на дощі, гукає Уляна й махає руками, забувши, що тепер ніч.
— Зараз, Уляно, зараз!..— почувся Хведорів голос.
— Та йди швидше!.. Івасеві дуже погано,— крізь сльози Уляна.
. Хведір, покинувши коней на двірника Карпа, мокрий, як хлюща, пішов до хати.
Уляна вже була коло дитини й ламала руки, дивлячись, як воно металося, як хапалося рученятами за налите кров'ю лице... так силкувалося викашлятися! Хведір, як укопаний, став біля полу й не спускав з болящого похмурого погляду... Вода тоненькими смужками збігала з його одежі.
— Івасю! Що з тобою, дитино моя?..— не швидко запитав Хведір, доторкнувшись своєю мокрою рукою до розпаленої голови сина.
Івась лупнув очима та не обізвавсь... Він дихав важко, хрипко...
Хведір безнадійно похитав головою. З його смутних очей бризнула крапля додолу.
Хто одгадає: чи то холодна дощова крапля?., чи то гаряча сльоза батькова?
IV
— Івасю!., дитино моя!.. Тато приїхав... тато пита тебе...— поправляючи подушку, обізвалася Уляна.
Івась знову лупнув очима, поворухнувся...
— Не руш його,— каже Хведір.— Ось я управлюся з кіньми.— І, повернувшись, вийшов з хати.
Знадвору доносився крик. Уляна вибігла в сіни. Пан з рундука кричав, що й досі стоять на дощі нерозпряжені коні.
— У мене, пане, син умирає,— виправляється Хведір, добираючись до коней.
— Хай він тобі хоч здохне! — кричить пан.— А мені щоб коні не мокли!..
— Пропади краще ти з своїми кіньми!..— гукнув перший раз на віку на пана Хведір, та грім покрив його голос.
Моргнула блискавка прямо панові в очі; він мерщій подався в горниці. Вислухавши лайку, Уляна й собі повернула назад.
Хведір швидко попорався, ввійшов у хату ввесь мокрий, у калюці. Лице його, завжди таке добре та тихе, тепер було зле; очі грізно світилися кошачим поглядом... Наче скриваючи його, Хведір одвертався од жінки й од дитини.
— Ти б передігся,— сказала Уляна.
Він нехотя почав скидати мокру одежу. Івась притих — не кашляв... тільки болізно водив по хаті смутними очима, наче шукав кого. Хведір опустився коло столу на лаву, похнюпився; голова звисла на груди, по обличчю пробігли якісь темні смуги... Уляна крадькома перевела свій боязкий погляд з дитини на чоловіка... Вони обоє мовчали... В хаті зробилося душно, важко... Знадвору чутно — хлюскав великий дощ об калюжі, тріскаються бульби, бурчить рівчаками вода... Ось знову гогонув недалеко десь грім; забрязкали шибки у вікнах, залущали стіни, покрівля... Блискавка розпанахала хмару, наче широку полосу видрала, і в темноті зникла...
— Тату,— тихо відмовив Івась, уздрівши батька. Хведір підвівся з лави; підійшов до полу.
— Івасю!., синку мій!..— грубим задавленим голосом обізвався Хведір, струснувшись усім тілом.
— Та-ту... та-ту...
— Ти скучив за татом? — питає Уляна.
— Скучив.
— А тато гостинець привіз із міста...
Хведір і забув, що в каптані лежав пряник, котрий він нарошне купив для сина. Тепер він згадав і кинувся до кешені, витяг червоного москалика із золотою голівкою. Погляд у хлопця загорівся, ожив... Він узяв той пряник своєю гарячою рукою, та не знав, чим йому утішатися — чи москаликом, чи батьком... Усім стало якось легше: думка повернула на іншу дорогу.
— А була Вовчиха? — запитав Хведір.
— Та була ж... Я тебе, Хведоре, дожидала-дожидала... А от — зовсім памороки одбило...
— Може, що раяла?
— Еге ж... Казала: хай батько або мати піймає рака, вилущить жорна,— вона одшепче,— та зав'язати в пазуху хворому... як рукою здійме!
— Що ж, ти рака не добула?
— Де ж мені його добути?.. Без Лейби не можна ловити... та хіба б же я зуміла?.. Я тебе виглядала, як бога... зараз, думаю, скажу... Аж от зовсім памороки одібрало!.. Кілька днів думала, а тут і забула... А баба Вовчиха казала, щоб таки зараз, як вернеться, приніс рака...
— Шкода!.. Тепер ніч: жид уже, мабуть, спить...— І Хведір підійшов до вікна, приложив лице до шибки, затулив його од світла обома руками, дивився, чи світиться на млинах. У крайньому млині ще виднівся огонь.
— От трохи підожду ще... Може, перестане дощ...
— То що? — спитала Уляна.
— Піду на річку...
— У таку лиху годину?.. А Лейба що скаже?..
— Хай бісів жид що хоче, те й каже... а вже піду! Коли б тільки чортяка уложив швидше...
Уляна замовкла — не спитала й "кого". Хведір собі мовчки ходив по хаті та позирав то в одно, то в друге вікно...
— От не вкладає лиха година проклятих! — од нетерплячки лається він.
— Невже ж ти справді підеш у таку горобину ніч?
— А що ж?
— Страшно... Не дай, господи, чого!.. Темрява така, хоч око виколи... дощ як із відра ллє...
Хведір замість одмови тільки хитнув головою: як вовка, мов, бояться,, то й у ліс не ходить. Івась погрався пряником, заснув. Розкуйдана голівка спокійно лежала на подушці; важке хрипле дихання виходило з невеличкого ротка... Каганець з комина кидав підсліпий світ на Івасеве обличчя; воно здавалось укритим сизою наміткою... Уляна злягла стиха над сином і, обпершись однією рукою об піл, закрила його своєю постаттю... Хведір сидів коло вікна та, знай, позирав, чи скоро погасять огонь на млині та в горницях. Він собі так порішив: що б там не було, а він цю ніч рака добуде!.. "Ну, що ж воно рак?..— думає він.— Плодиться й живе у воді: ніхто біля нього ні ходить, ні робить... сам собі, як вода сама собі!.. Хіба ж бог плодить його не на всякую долю? Невже ж іти купувати в Лейби... одним одного невеликого рачка? Коли б тільки погасили!.." Він раз по раз заглядає у вікна. "Ет! чорт їх не видав... Ще хоч би для здорового, а то ж для болячої дитини!.. От тільки коли б швидше уложив дідько!.." Хведір знав, що Лейба свої снасті ховає в млині, свої два човни приковує... Зате він так же добре знає, що панський човен прив'язаний коло купальні, що в нап'ятому наметі завжди лежали панські риболовні снасті — і сітки, і ятері, і верші — там був невід і волок... Йому не треба ні невода, ні сіток тих: йому тільки човна та одну вершу! "Сів на човен, тихо відплив од берега, засторчив вершу... то що, а рак, хоч дурний, піймається... А тепер на дощ вони саме грають... От тільки коли б швидше гасили!.. Ні, світять!.. Ну, хай жид — меле... Чому пан не лягає? І дорога його не втомила..." От чогось забігали по горницях: світло показується то в тім, то в другім вікні... "Видно, шукають чогось або оддають вечерю..." От у кабінеті потухло... "Підожду трохи: може, він пішов у другу..." Жде... огонь не показується... "Ну, тепер можна... А Лейба ще світить?.. І коли він спить, бісів жид?! — думає Хведір.— Та сількісь... я од млина далеко... пора!" Він узявся за мокрий картуз...