— Щоб мама не бачила. Мама каже: "Не давай бабі цукерок".
— А баба й не хоче цукерки, їж, дитятко! — стара злегка відхилила Васину ручку, та малий, зворушений власним подвигом, затявся:
— Ні, їж! їж, бабо! Ну, Ьк!..
Щоб заспокоїти хлопця, стара взяла цукерку, піднесла до смаглих губ і удала, що їсть. Вона глибоко зітхнула, журно усміхнувшись, і погладила хлопчика по голові. Вася враз заспокоївся, проковтнув цукерки й заплигав на одній нозі, щосили дмухаючи в свою сурму. Двір сповнився різкими, докучливими звуками, та стара терпіла, і, коли хлопець спинявся, щоб подивитись, як подобається його музика бабі, вона, усміхаючись, тихо хитала головою:
— Ой як гарно!.. То ти вже вмієш грати?
Ніна Олександрівна, причиняючи вікно, крикнула з кімнати:
— Васька! Досить мені на нервах грати, а то я викину цю неможливу дудку!
Малий знову підніс до рота сурму, але стара зацитькала на нього й пригорнула до себе:
— Ось слухай, Васильку, я тобі пісеньку заспіваю.
Хлопець опустив сурму й уп'явся очима в бабин рот. А вона, гладячи хлопця по голівці, тихо приспівувала:
Ти ж, було, дударику, Ти ж, було, селом ідеш, Ти ж, було, в дуду граєш...
— Вася, спати! — почувся з коридору категоричний наказ Ніни Олександрівни, й спів обірвався.
Олександр Іванович через отвір увійшов усередину зруйнованого будинку, і хоч позаду у дворі стало нараз тихо, та спів матері ще звучав йому і думка сама виводила далі знайомі з дитинства, але давно вже призабуті слова:
Тепер тебе немає, Дуда твоя гуляє...
Чи то від цих слів і напівграйливого, напівсумного мотиву, який, може, збудив у душі якийсь давній-давній образ, чи то від присмерку цих голих стін, над якими високо в небі вже зайнялась перша зірка, Олександрові Івановичу стало журно.
Цей третій будинок, з якого можна було б зробити прекрасний дім породіль, стояв ще й досі руїною!
Щоправда, тут не було вже битої цегли й покидьків — санітарка Саодат одучилась нарешті викидати сюди сміття й усякий непотріб, але голі стіни були кричущим дисонансом до підметеного, чистого двору, жоржин, жасмину й усього того, що встиг зробити тут Олександр Іванович.
Одне діло муляло Олександрові Івановичу мозок, як несплачений прикрий борг: будинок породіль. Узбецькі жінки родять по кибитках * у жахливих антисанітарних умовах, часто-густо не викликаючи до себе ні лікаря, ні фельдшериці, і в цей час тут вакують ці голі стіни, що так і просяться під колгоспний будинок породіль!.. Хіба ж можна з цим миритись на 31-му році соціалістичної революції!.. Олександр Іванович не раз ставив про це питання в районному відділі охорони здоров'я, але там не бачили ще для цього реальних можливостей, він клопотався про це і в області, але обласні працівники непорозуміло знизували плечима, покликаючись на компетенцію району. І узбечки родили й далі вдома по кибитках, а голі стіни все стояли сумним memento * серед двору...
'Кибитка (узб.) — хата.
І раптом Олександрові Івановичу спала знадна думка:
"А що, коли б відбудувати будинок породіль власними силами? Не дожидаючи без кінця згоди району та його допомоги, асигнувань тощо, заохотити дехканів самотужки взятись за відбудову? Скажімо, порядком самозобов'язання, відповідної ухвали колгоспу?.. Поговорити спочатку з окремими людьми, краще спочатку з тими, що найбільше лікувалися в нього, потім з правлінням найближчого колгоспу імені Ахунбабаєва..."
Олександр Іванович, дійшовши думкою до перспективи розмови з головою цього колгоспу, хитруватим гладким Рахімбековим, одразу зійшов до реальних обставин і тих завад, що стояли на путі до здійснення його задуму. Він навіть усміхнувся, уявивши собі, як Рахім-беков почне крутити. Ні, він не відмовить, бо це за узбецьким поняттям було б нечемно; він навіть погодиться, буде злегка підтакувати цьому бентежному, незрозумілому орис-докторові **, ба пообіцяє дещо, бо цього теж вимагає чемність; але можна бути певним, що сам він нічого не зробить. Дехкани взагалі не полюбляють лежати в лікарні, а щоб везти туди своїх жінок на пологи — годі й говорити!.. І раптом самим узятись будувати лікарню, цей будинок породіль, витрачати на це "марне" діло час, людську силу, будівельний матеріал, надто дерево, що так дорого тут коштує, обтяжувати коні!.. Ні, така непопулярна ідея навряд чи знайде собі хоч трохи прибічників!
І все ж це треба здійснити.
Конче здійснити!
'Memento (пат.) — пам'ятай. *Орис —доктор (узб.) — лікар-росіянин.
І знову Олександр Іванович пригадав, як попервах він мучився взимку з паливом, як без кінця посилав санітарку, фельдшерицю, нарешті бігав сам від одного голови колгоспу до другого, просячи приставити до амбулаторії бодай гарбу гузапаї, і все марно. Всі знали, що колгоспи повинні постачати амбулаторії паливо, всі погоджувались, обіцяли, а Олександр Іванович разом з фельдшерицею Таскірою і хворими мерзли в неопаленій амбулаторії.
Хтозна, скільки б іще довелося чекати тієї клятої гузапаї, якби лікар Постоловський не взявся за це по-іншому. Він більше вже не посилав нагадувати санітарку, перестав ходити й сам. Поговоривши з секретарем парторганізації, він виступив на пленумі в сільраді, а потім скористувався з річних звітних зборів колгоспу. Тепер він уже не просив. З усім запалом і рішучістю, властивими йому, він перейшов у наступ. Він обвинувачував, картав, нарешті вимагав. І це дало наслідки. Тепер він забув уже й думати про гузапаю. Лиш голова Рахімбеков, зустрічаючись із ним взимку чи навесні, ще й досі вважав за свій обов'язок спитати: "Є, докторе, гузапая?" Та й то, власне, з чемності, бо він добре знав, що гузапаї тої тепер у докторхоні — повнісінько.
Чому ж бо й тепер не можна зламати щодо спорудження будинку породіль цієї байдужості, цієї заклятої інертності? Можна! І він, лікар Постоловський, це зробить! Лиш більше контакту з людністю, більше наполегливості, більше упертості.
Олександр Іванович і незчувся за думками, як зайшла ніч. Коли він повернувся знову в двір, уже зовсім стемніло і на небі, як золоті лелітки, густо розкидані на темно-зеленому оксамиті, ясно миготіли великі зорі.
V
Повертаючись після виклику до хворого, Олександр Іванович зустрівся коло брами з дружиною. В кремовому капелюсі з широкими вигнутими крисами, Ніна Олександрівна поважно підходила до брами, важко дихаючи від спеки й задухи. Ліва рука її, обтяжена скринькою з фарбами, знесилено звисала додолу, права — тримала на плечі розкриту червону парасольку. Пародія на кімоно, проте гарно пошита з кольорового смугастого узбецького єдвабу, де-не-де прилипла їй від поту до тіла, і Олександр Іванович мимоволі помітив, що бюст у дружини передчасно обважнів і взагалі з'явився нахил до небажаної зайвої огрядності. "І коли вона встигла так погладшати?" — здивовано подумав він. Адже, здається, ще так недавно вона була зовсім худенька...