Він знав: усе, що можна було продати вдома, давно вже продано, та й не було вже, власне, й дому, бо мати понапускала туди квартирантів, лишивши собі тільки маленьку комірчину; він одержував стипендію; а мати все ще надсилала йому до Москви гроші, не знати де їх беручи й яким коштом існуючи сама. І він, не роздумуючи, брав ті гроші, як належне йому.
Закінчивши інститут і вже одружившись у Москві, він на три дні приїхав до матері, щоб далі їхати просто на лікарську посаду. Приїхав сам, без дружини, без "невісточки", як того хотілося матері. Бо хоч Ніна Олександрівна була й не від того, щоб заглянути на "периферію" й, може, навіть дещо змалювати там, якщо трапиться цікаве, та йому соромно було показати столичній дружині материні злидні й усю ту переяславську старозавітність. І він не взяв з собою дружини.
Лише тепер він дізнався, що мати ходила по людях прати білизну, білити стіни й мити підлоги. Навесні вона копала, як дівка-наймичка, городи, а взимку часто навіть рубала дрова... Пізній сором за куплені на запрацьовані материні гроші модельні жовті черевики, оксамитову толстовку й шкіряний портфель, за ті веселі вечірки з горілкою й вином у гурті товаришів і товаришок запік густим рум'янцем йому щоки, однак він і тепер не відмовився від материного подарунка — нового демісезонного пальта йому й перкалю на суконьку "невісточці". Дякуючи матері й у той же час соромлячись у душі, він одразу ж приміряв пальто на потіху старій і лишився задоволений. Нове пальто було так до речі на початку його лікарської кар'єри, тільки шкода, що воно було старого крою, тоді як у Москві заходила вже нова мода. Перкаль, щоб не пекти рака перед дружиною за простодушний подарунок матері, який викривав її вбозтво, він збув на першому ж базарі за півціни. Збув і забув. А згодом забув і про це пальто, як забув уже про модельні черевики, а ще раніше забулися дитячі цяцьки, гарячі материні пиріжки з м'ясом, що були так давно-давно, ще на світанку життя...
Забулися...
"Невже я справді такий черствий, такий егоїст? — спитав він сам себе, холонучи, і, щоб знайти якесь виправдання, додав: — Чи це той звичайний егоїзм молодості, про який написано стільки книжок?.. Але який же він бездушний і... жорстокий, цей егоїзм!"
Він тяжко зітхнув і повернувся на другий бік, а гіркі спогади виринали далі й тихо пливли перед ним.
Як і багато інших, він ще з дитинства звик вважати, що матері за якимось прадавнім неписаним законом повинні любити своїх дітей, віддавати їм усе своє життя, відмовляти собі в усьому задля дітей, заглядати їм в очі з тою святою материною любов'ю, яку діти звичайно не цінять, яка часто надокучає їм, навіть дратує... Досі він не становив винятку. Та віднині виняток був у тому, що матері інших живуть і ще довго будуть жити, а його мати вже йде з життя. Йде саме тоді, коли він, нарешті, збагнув усю неоплатну ціну її великої мовчазної любові. Він страшно заборгував своїй матері, а мати мовчки, не вимагаючи собі нічого, вже йшла від нього в небуття. І тепер годі сплатити їй цей борг, годі одірвати від себе найкращий шматок і з радістю віддати його журно всміхненій матері... Отак, як віддала Жучка курячі потрухи своєму великому вже щеняті. І знову виринули в пам'яті материні слова, сказані тоді про Жучку: "Дивись, найкращий шматок понесла, що його охоче з'їла б і сама!.."
Так, Жучка понесла, а ось він не носив досі своїй матері таких шматків! Він навіть не знав, власне, — чим і як годується його бідна, хвора на рак стравоходу мати, тоді як їй потрібна була сувора дієта!..
Щось тверде підступило йому до горла й стало. Він підніс голову з подушки й став прислухатись, як дихає його мати. За ширмою і зараз було тихо. Пізній ущерблений місяць сумно заглядав крізь гілля до кімнати, і в його мертвому зеленавому світлі ще сумнішою виглядала кімната й речі в ній. Наче не тільки Олександр Іванович, а й вони, ці речі, розуміли, що мати вже відмежовується від них і незабаром покине цю кімнату назавжди. Розуміли й журилися...
І раптом надворі знову завила Жучка. Олександр Іванович здригнувся від внутрішнього холоду, що пройшов йому по спині, й звівся на ноги. І тоді ж за ширмою заворушилася мати.
— Не бий її, Сашку! — тихо попросила мати. — Це вона — по мені... — І глухо докінчила: — Тужить...
Знайомий материн голос видався зараз йому не таким, як завжди, а вже відчуженим, ніби він пролунав серед тиші не з-за ширми, а за тою останньою межею, яку вже ніхто назад не переступає...
Тверда грудка заворушилася йому в горлі, а до неї підкотилася друга, третя, і з грудей рвалось по-дитячому закричати: "Мамо, мамусю, не вмирай!"
Він доклав великого зусилля, щоб стриматись, і майже вибіг з кімнати.
У дворі недалеко дувалу, де стояла скринька на сміття, вила Жучка. Високо задерта догори собача морда ревно дорікала комусь, благала й ремствувала.
Він швидко йшов до неї через двір, і його тремтячі губи ще здалека шепотіли:
— Не треба, Жучко! Не треба ж так!
Коли він підійшов і навпочіпки присів проти неї, Жучка на хвилину замовкла. Тужно подивилась йому в лице, потім повернула голову вбік і знову жалібно заскавуліла. Він обійняв її волохату шию і притиснув до своєї щоки. Здригаючись, як від плачу, Жучка невтишимо мотала головою, а він гладив рукою її спину й, благаючи, промовляв:
— Не треба ж, Жучко! Не треба, собачко!..
XXIV
Сьогодні Олександр Іванович лиш ненадовго зайшов до амбулаторії, щоб зробити вливання хлористого кальцію Назирі, бо все ж боявся доручили це Таскірі, і повернувся в свою кімнату. Він одсунув стулки ширми, щоб матері було світліше й легше дихалось, і мати мовчки вдячно подивилась на нього стомленими очима. Сьогодні вона вже й не силкувалася підвестись із ліжка — хвороба таки остаточно підкосила її.
В першій кімнаті тихенько бавився Вася своєю гарматкою, наче й він розумів, що в домі сталося щось таке, коли галасувати не можна; Ніна Олександрівна бігала навшпиньки з кухні в кімнату й назад, шушукалась з кимось у сінцях і виходила в двір. З двору, коли відчинялись двері, чути було розмірений шерхіт пили, дзвінке Цюкання сокири й гортанну мову кількох чоловіків. Олександр Іванович, повертаючись з амбулаторії, бачив, як працювали в кутку двору теслярі, а крізь дверний отвір у напівзруйнованій стіні видно було мулярів з ке-льмами, що вимуровували всередині будинку породіль грубку. Це був перший день, коли жадана робота у дворі розгорнулась, нарешті, на всю широчінь, та це не принесло Олександрові Івановичу радості...