Ходжаєв, побачивши коло вікна Васю, який не міг одірвати очей від критого брезентом газика на вулиці, одразу подався до нього.
— Ну, давай з тобою познайомимось!
Вася підозріло глянув на смаглявого незнайомого дядька й набурмосився.
— Ти хто ж — лікар, інженер чи пілот? — Ходжаєв присів навпочіпки перед Васею і простягнув йому свою широку смагляву долоню. — Ну, дай мені свою лапку!
Вася боязко зиркнув на простягнуту до нього руку з чорними волосинками і з острахом спитав:
— Ти — бабай? *
— Бабай? — здивовано перепитав Ходжаєв. — Чому — бабай?
Але до них уже спішила від столу Ніна Олександрівна, щоб приборкати Васю.
— Як тобі не соромно? Поганий хлопчисько!.. — І, боячись, як би Ходжаєв не образився за "бабая", мерщій почала виправдовуватись: — Це, знаєте, його лякає бабуся, коли він не слухається, — бабай у торбу забере... Але хіба за ними всіма доглянеш!..
Ніна Олександрівна казала неправду: не свекруха, а сама вона так страхала хлопця, коли він занадто пустував, і Вася вже розкрив ротика, щоб спростувати мамину брехню. Та в цей час голосно зареготав Ходжаєв:
— Он який у вас бабай!.. — І підхопив Васю на руки. — Так, так, я — бабай! Дуже сердитий бабай! Усіх дітей, що не слухаються бабусі й мами, беру в машину і везу з собою.
— Візьми й мене! — попросив Вася, якому вже почав подобатись веселий, чудний "бабай", та Ніна Олександрівна однесла його під догляд Таскіри надвір, щоб малий не зіпсував часом обіду.
Коли посідали за стіл, Ніна Олександрівна взяла до своїх рук керування обідом і, як гостинна господиня, понасипавши в тарілки суп, раз у раз припрошувала Ходжаєва їсти, лишивши Пісочкіну під опіку Олександрові Івановичу та його матері.
* Б а б а й (узб.) — дід.
Старій було шкода, що їй не довелося пригощати такого хорошого начальника. Сидячи поруч нього, вона ретельно використовувала ті невеликі можливості, що лишились їй, і заклопотано підсовувала гостеві то хліб, то сіль, а згадавши, що гість — узбек і, мабуть, як і всіузбеки, любить приперчити страву, швиденько сходила на кухню по перець. Вона навіть пожвавішала й розговорилася з гостем, і Ніна Олександрівна кілька разів уже марно шукала під столом своїм черевиком ветхі свекрушині капці, щоб дата старій знак замовкнути й не заважати нісенітницями гостеві їсти. Та на заваді були ноги Ходжаєва, який сидів насупроти, і Ніна Олександрівна з киплячою всередині, але безсилою злістю чула, як свекруха, забувши про своє місце в товаристві, безцеремонно допитувалась у Ходжаєва:
— А борщ наш український їли коли-небудь?
Щоб одірвати гостеву увагу від надокучливої свекрухи, Ніна Олександрівна, дарма що в тарілці Ходжаєва було повнісінько, простягла до неї руку й мило всміхнулася:
— Я вам ще підсиплю.
— Дякую, дякую, мені досить, — нашвидку відповів їй Ходжаєв і знову повернувся до старої.
— В ресторанах іноді доводилось їсти. Мені дуже смакує український борщ.
— Е-е, що там у тих ресторанах! — аж махнула рукою стара. — Хіба там уміють зварити! Хіба то борщ!.. От коли ви ще до нас приїдете, то якось би наперед дали знати. Щоб мені червоного буряка де знайти, бо без буряка не можна, то не борщ. Отоді я вас нагодую борщем! Справжнім борщем! Í вареничками з сиром та сметаною... А по ресторанах — що! Тільки гроші беруть!..
— Ви, Одарко Пилипівно, хочете мене просто загодувати! А чому ви самі нічого не їсте? А вам треба багато їсти — дивіться, яка ви худенька.
— Мені не можна...
— Як це так? — здивувався гість.
— Ковтати дуже важко.
— А ви синові казали про це? — пильно глянув на неї гість.
Стара витерла пучками слину, що виступила їй на кутках губ, і заперечливо хитнула головою.
— Ні. Навіщо? В Сашка й так багато клопоту...
— Ну як же це так? Маєте сина лікаря і...
— Мені, бачите, полегшало було, а оце знов... То раніш тільки щось тверде важко було, а це вже і кашу ледве ковтаю. А от воду, — здається, всі арики повипивала б...
—
— Така спрага? — перепитав гість, облишив їсти й увесь повернувся до старої.
— Егеж-бо, так ото часом пити хочеться... Ніна Олександрівна не витримала:
— Одарко Пилипівно, ви заважаєте своїми балачками Саїдові Мухтаровичу їсти! Краще принесіть нам другу страву...
— Стривайте! — різко спинив її, піднісши над столом долоню, Ходжаєв і знову обернувся до старої.
— Скажіть, вам болить, коли ви їсте? — спитав він, похмуро і в той же час уважно оглядаючи лице, руки й усю скорботну, худезну постать старої матері.
— Тепер болить.
— Де саме?
— Отут, — і стара тикнула себе пальцем у верхню частину грудей.
— І давно це почалось?
— Надісь, з півроку вже, а може, й трохи більше. Лице гостеві потьмарніло, густі брови зійшлися до
перенісся, і між ними лягла глибока, сувора зморшка.
Ніна Олександрівна, що весь час не спускала Ходжа-єва з очей, помітивши цю зміну на його обличчі, стурбувалась: чи не ляпнула часом свекруха здуру щось таке, що образило гостя? Вона ж бо така безтактна!
Олександрові Івановичу теж хотілося поговорити з завоблздороввідділу, але між ним і Ходжаєвим сиділа Пісочкіна, що детально розпитувала Олександра Івановича про недавній випадок малярійної коми в кишлаку. Відповідаючи Пісочкіній і прислухаючись у той же час до голосу Ходжаєва, Олександр Іванович зауважив тільки, що Ходжаєв щось занадто довго розмовляє з його матір'ю. Коли Пісочкіна вичерпала свої запитання й узялась покінчити з супом, він почув останні слова Ходжаєва:
— Гаразд, Одарко Пилипівно, ми по обіді ще поговоримо про це.
— Про що це ви? — спитав Олександр Іванович. Ходжаєв кинув на нього спідлоба короткий пигли-
вий погляд.
— А ви хіба не чули, що сказала зараз Одарка Пилипівна?
— Ні. А в чому річ? — спитав Олександр Іванович, не розуміючи й дивуючись з тої раптової зміни, що сталась на обличчі зава. Ходжаєв зітхнув і, як здалося Олександрові Івановичу, зневажливо подивився на нього. Потім повернувся до матері.
— Розкажіть нам усім ще раз ваші скарги.
Ніна Олександрівна при слові "скарги" знищувальним поглядом подивилась на свекруху й перевела обурені очі на Олександра Івановича, мовляв, — чи ж можна дійти до такої зухвалості?!
Олександр Іванович здивовано дивився на матір, не годен будь-що зрозуміти. Пісочкіна одсунула від себе спустошену тарілку й повела носом у бік Ходжаєва.