Коли приїхав орис-доктор, старий сидів у зятевому дворі, тривожно прислухаючись до стогону й волання своєї дочки. Вона породила Ібрагімові чотирьох дітей і не знала такої муки... Ні, далебі, зле зробив Ібрагім, споганивши її останні хвилини на землі присутністю ориса!.. Волю всемогутнього Аллаха не годна одвернути квола людська рука...
Але орис-доктор одвернув. Подумати тільки — він врятував доньці життя, коли на її чоло вже лягла тінь смерті!..
І тепер, розглядаючи лікаря, старий не міг зійти з дива: чому Аллах згодився дати цій молодій людині таку силу?.. Щоправда, доктор на вигляд не лиха людина, та все ж він належав до невірних, що їм сам шайтан був за спільника!..
Коли господар одніс недоїдки м'яса й рештки рису до першої кімнати частувати жінок, а відтіля приніс чай, старий з чемності спитав доктора, чи є на його батьківщині виноград. Діставши відповідь, що подекуди росте, він кивнув головою і підніс до витягнутих губ піалу.
Всі взялися за чай, тільки господар раз у раз бігав до першої кімнати, подаючи сушений урюк, інжир, і навіть приніс наостаннє торішню диню. Все те він ставив ближче до лікаря, підкреслюючи тим, що лікар сьогодні тут перший гість.
Олександр Іванович давно вже почував незручність у попереку, від незвичного способу сидіти по-турецьки терпли ноги, і він почав міркувати, як би це, не ламаючи чемності, мерщій збутись цього забарного частування. Він з'їв скибку твердошкірої, як гарбуз, дині й, подякувавши господареві та перепросивши, що мусить поспішати, з приємністю звівся на ноги. За ним одразу підвівся і його сусіда молодик, що досі мовчки, з великим апетитом, уминав усе, що подавали на стіл. Як виявилось, це був шофер колгоспної машини, спеціально запрошений на плов, щоб потім одвезти лікаря додому.
Йдучи надвір через першу кімнату, Олександр Іванович побачив у кутку жінок. У сутінках вони стоячки їли й про щось пошепки розмовляли між собою. Побачивши лікаря, вони припинили їсти й для годиться повернулись до нього спинами. Сумний вигляд жінок, мовби загнаних у кут, де вони доїдали рештки вечері, темною хмаринкою пройшов Олександрові Івановичу через добрий настрій після вдало виконаного обов'язку...
Господар провів його аж на вулицю, раз у раз притискуючи до грудей долоні й без кінця повторюючи: "Рах-мет! Рахмет, доктор!" Він підхопив Олександра Івановича під лікоть, помагаючи йому залізти до кабіни, шанобливо вклонився і ще раз притиснув долоні до грудей.
Машина рушила, і за двадцять хвилин Олександр Іванович під'їздив до лікарняної брами.
XXI
Вже смеркалося, і на безхмарному темно-синьому небі повагом викочувався вгору місяць уповні. Коли Олександр Іванович зайшов до покоїв, там була вже нічна тиша. Вася й мати спали, тільки Ніна Олександрівна з нудьги перегортала давні номери "Крокодила". Почувши, що рипнули двері, вона відсунула від себе журнал і пильно подивилась на чоловіка. За цю добу він якось зів'яв і помітно спав на виду. "Можливо, — подумала вона, — я дещо й передозувала вчора..."
Говорячи з чоловіком, вона звикла — вдало чи невдало — вживати медичних термінів, і в неї давно вже піодермія заступила звичайні прищі, нежить і кашель зникли в грипозному стані, дурень став у неї дебілом, а глупота обернулась на олігофренію; і тепер, коли вона думала про чоловіка, ці терміни лізли їй у голову: "Реакція наявна", — констатувала сама собі Ніна Олександрівна, спіймавши спустошений погляд Олександра Івановича, що на мить затримався на її чолі. І, міркуючи, яку найкраще застосувати тепер тактику до чоловіка, вона вирішила, що поцілунки й обійми, які допомагали в таких випадках раніше, — зараз небезпечні. Краще побільше валеріанових крапель у слова і чогось такого, що нейтралізувало б терпкий присмак їхньої нічної розмови.
— І, мабуть же, марно проїздився? Нічого особливого й не було? — спитала вона, вдало додаючи до свого голосу інтонації жалю і співчуття.
— Ні, тяжкі пологи. Поперечне становище... — тихо відповів Олександр Іванович, шукаючи на вішалці вільного гачка повісити кепку.
— В узбеків усе — не слава Богу! То ноги на рівному місці поламають, то дитина чогось у них упоперек родиться... Народ! — і Ніна Олександрівна зітхнула. — Одначе соловей піснями не буде ситий, — похопилась вона і встала з стільця.
— Та я, власне, вечеряв уже...
Олександр Іванович стомлено потер долонею чоло.
— Чим же тебе годували? Пловом, звичайно, якого ти не їси. Дурниці! — І вона швидко пішла на кухню.
Олександр Іванович оглянувся по кімнаті. Все було звичайне, як і завжди: трюмо, двоспальне ліжко, шафа, мольберт, малюнки дружини на стіні... І все ж він не міг позбутись дивного враження, — ніби не до своєї квартири, а до чужих людей зненацька зайшов він такої пізньої пори. І тепер, коли вийшла господиня, треба було поміркувати, як повести себе далі...
В кутку коло стіни засміявся уві сні Вася і замовк. Олександр Іванович тихенько підійшов до дитячого ліжка і крізь напнуту на бильцях марлю глянув на свого хлопчика. Малий вивернувся, відкинувши далеко набік руку, і роззявленим ротиком усміхався. Може, вві сні бачив свого татка? Або вчулося йому бабусине "горосю-бобосю"? І ясний, безтурботний сон його сина нарешті повернув Олександрові Івановичу давнє відчуття свого дому.
Коли Ніна Олександрівна принесла з кухні накриту тарілкою сковороду й забряжчала в шафі, виймаючи виделку й ножа, він почував уже себе цілком удома, в своїй сім'ї.
— Ми з Одаркою Пилипівною приготували для тебе сьогодні фаршировані помідори, — сказала Ніна Олександрівна, знаючи, що байдужий до кулінарних витворів своєї матері чоловік усе ж віддає перевагу цій страві.
Рівна поведінка дружини, позбавлена розпаленої штучно пристрасті, як того з досвіду боязко чекав Олександр Іванович, заспокійливо впливала на нього. Йому й справді почало здаватись, що не було ні прикрої сцени вчора, ні тяжких думок сьогодні. І, на подив самому собі, він охоче почав їсти политі сметаною печені помідори.
Олександр Іванович поволі розговорився, сказав, що днями сподіваються приїзду нового завідувача облздороввідділу, який, мабуть, завітає і до них. Ніна Олександрівна сіла колінами на стільця і, спираючись ліктями на стіл, уважно слухала.