...Перед очима ще мигтіли чорні кола і крутилась обертом під хисткими ногами земля, коли нараз вона почула в роті присмак чогось солоного і в грудях їй стало ніби легше. Стара здивовано заблимала очима й побачила на землі перед собою кров. Вона спочатку не збагнула, чия то кров, і одсунулась назад, та маленька калюжка темної, брудної крові рясними широкими краплями потяглась за нею, в роті стало ще солоніше, і тоді вона зрозуміла, що то її кров. Стара спинилась і ще нижче схилила до землі голову. Але всередині їй ставало легше, спазми, що так боляче рвали щойно горло й груди, зникли, і тільки кров, як із розрізаного міхурця, текла їй звідкілясь із глибини в рот і струменіла на землю.
З двору прибігла Жучка. Вона весело помахала хвостом, вітаючи стару, але, почувши кров, враз опустила хвоста, нашорошила стурбовано вуха й обережно підступила до темнуватої калюжки, що швидко висихала на гарячому сонці. Підозріло понюхала її скраю і тоскно глянула своїм єдиним оком на стару. Та, видно, хотіла щось промовити до неї, але кров у роті заважала їй говорити, й стара лиш кволо махнула рукою на собаку. Жучка слухняно стала осторонь, щоб не заважати. Собаці було гаряче стояти просто під промінням пекучого опівденного сонця, але вона не пішла в затінок, лиш роззявила широко рота й висолопила язика. І в той же час вона уважно стежила за старою і на кожний порух її одразу ж реагувала, ховаючи назад язика і настовбурчуючи то одне, то друге вухо.
А кров старій усе ще лилась. Якби вона не висихала так швидко на розпеченій сонцем землі, стара б не повірила, що з неї могло стільки витекти крові. А зараз вона тільки ніяк не могла збагнути — з чого це? Сухоти, чи туберкульоз, як тепер кажуть? Вона чула, що в сухотних часом іде горлом кров, але в неї не було кашлю, як то завжди буває у хворих на сухоти, тож це, мабуть, щось інше, а не сухоти. Може, їй там щось розірвалося всередині, жила яка абощо? А чого так довго не спиняється кров? Вріжеш, бувало, пучку ножем — боляче, кров іде, та не так же багато...
Спочатку, коли вона побачила на землі свою кров, їй здалося, що вже — по всьому. І тоді ж ураз промайнула думка: "А як же Сашко? Як буде бідному Сашкові без неї?.." А далі думки переплуталися...
В голові їй макітрилося, перед очима все ще з'являлися й зникали чорні кола, сили покидали її, і старій стало тяжко спиратись на руки. Вона лягла на землю і, витягнувши вперед суху, безсилу руку, поклала на неї голову. Жучка підступила до неї, заклопотано обнюхала її лице, боязко відвертаючи морду від цівки крові, що стікала старій з кутка вуст, і двічі співчутливо лизнула в скроню й чоло. Стара розплющила очі і вдячно усміхнулась собаці. Жучка нерішуче ворухнула хвостом і нетерпляче переступила з ноги на ногу, немов хотіла цим сказати: "Очунюй! Очунюй же швидше! Тобі не можна вмирати, ти мусиш жити..."
— А для чого, Жучко? — прошепотіла стара, журно дивлячись на собаку. — Зажилась-таки я, Жучко, на цьому світі. Всі мої вже — в землі...
"Ні, ні! Ти мусиш жити! — нервово замотала головою Жучка. — Ти будеш жити!"
Вона ще раз лизнула стару в скроню і, щоб показати їй, що вона вже не бачить тепер у її стані нічого загрозливого, відвернулась набік і злегка висолопила язика: небезпека минулася!
Стара й сама відчула, що смерть відступила від неї цього разу. Навіть і кров ось уже перестала йти. їй так легко, так добре зараз!.. От тільки серце калатає, як у зловленої пташки, та ще в голові стукає і сил нема... То, мабуть, лиха кров, сукровиця, вийшла з неї, а з тою кров'ю спливла і її хвороба. Тепер піде на видужання. Треба тільки в силу вбиратися... Ох, якби хто водички приніс напитися! У роті все пересохло, така спрага! Та ще якби не тутешньої, каламутної, а нашої — криничної води або ще з Трубайла, з Альти чи з Дніпра самого напитися!.. Пила б вона, пила ту воду рідної землі і не могла б напитися. І від тої чистої, прозорої, холодної води повернулися б до неї і сили, і здоров'я.
Десь далеко почувся невістчин голос:
— Одарко Пилипівно! Одарко Пилипівно, де ви там? А за нею — ще далі голос сина:
— Мамо, йди в кімнату, приляж.
Стара прикипіла до місця й погрозилася Жучці пальцем: "Мовчи! Тихо!"
Жучка підвелась була, але, почувши шепіт старої, присіла на задні лапи й часто дихала роззявленим ротом. Стара перелякано прислухалась, чи не йде хто поблизу, і, коли у дворі знову стало тихо, провела рукою, ледве торкаючись, по собачій спині й тихо мовила:
— Правда твоя, Жучко: не можна мені вмирати. Хто ж без мене догляне Сашка? Хто зварить їсти, хто випере білизну, заштопає панчохи? Хто? Вона? Шкода й мови!..
Жучка пильно дивилась на стару й зрідка ворушила хвостом на знак згоди.
— Треба, Жучко, жиги!
Стара важко зітхнула й почала спроквола зводитись на тремтячі, слабкі ноги.
— Треба жити... — сумно проказала вона ще раз, та вже не до Жучки, а сама до себе і звільна подалась до арика напитись води й змити лице.
Жучка, схиливши голову й звісивши свій розтріпаний хвіст, ішла слідом за нею...
XV
По обіді Олександра Івановича викликано до двох хворих у дальній кишлак, і він повернувся тільки пізно ввечері. Поведінка матері за обідом, а надто її раптове зникнення збентежили його але тепер, коли він повернувся, нарешті, додому, мати вже спала. Він зайшов до свого кабінету, де за ширмою стояло материне ліжко, й уважно прислухався до тиші. За ширмою чулося тихе, розмірене дихання. Це заспокоїло Олександра Івановича: спить — значить, усе гаразд, сон — теж ліки. І Олександр Іванович, заспокоєний, сів за письмовий стіл писати.
Нещодавно він узявся за одну працю, яку готував до публікації. В глибині душі він плекав потаєнну мрію, що ця праця не тільки буде надрукована в "Советской медицине", а й вийде окремою книжкою. І хтозна, може, згодом вона дасть йому і науковий ступінь.
Як і багато медиків, що звикли в своїй практиці до трафаретних професіональних назв і штампованих висловів, Олександр Іванович був кепський стиліст. Довгі, сухі періоди, де присудок, одірвавшись од підмета, губився серед нагромадження додаткових речень і, знекровлений, втративши свій наголос, а часом майже й зміст, виринав десь наприкінці, — важко давались читати. До того ж ці часті покликання на те чи те джерело, на ту чи ту довідку мали ще більше обтяжити увагу читача й не подобались і самому Олександрові Івановичу. Але тема, сам науковий виклад праці стримували його бажання звільнитись від мудруватих, кострубатих фраз і перейти до звичайної мови. Ану, посади лишень Чехова за ці "Деякі особливості плину туберкульозу легенів в умовах Середньої Азії". Надісь, не написав би він їх мовою "Палати № 6" або, скажімо, "Хірургії"!..