— Як тобі дякувати за все це, Назіро?!
Дві ламані брови підвелися вгору й заглибили зморшки на її засмаглому чолі.
— Навіщо дякувати? Будуємо не собі, а — для всіх. Радянська влада великий чоловік — усім не подякуєш!..
XIII
Сьогодні вдень нарешті повернулася з Ташкента Ніна Олександрівна. Олександр Іванович побачив дружину з вікна амбулаторії, коли вона йшла від брами через двір, обтяжена дрібними й великими пакунками, що звисали їй з рук, і навіть один якийсь теліпався причеплений до ґудзика нового пальта, дивно пошитого, мабуть за останньою модою.
Жучка, яка на той час нагодилась у двір, лежала далеко від того місця, де мала пройти Ніна Олександрівна, одначе з чемності вона запобігливо підвелась і тихо одійшла геть, без радості озираючись на жінку, що хоч і мала якісь стосунки з старою, але не подобалась Жучці.
За Ніною Олександрівною йшла також з пакунками, мабуть, підносячи їх, маленька жінка в куценькому жакетику, і Олександр Іванович здивовано впізнав у ній свою чудну пацієнтку, "майже дівчину", як висловилась про неї Таскіра. "Коли це Ніна встигла з нею познайомитися і з чого це таке приятелювання завелось?" — не міг зійти з дива Олександр Іванович. Він знав, що Ніна Олександрівна недолюблювала жіночого товариства і якщо й знайомилася з жінками, то тільки з тими, що були практично потрібні їй або могли знадобитися згодом. Але чим могла бути їй корисна рахівничка із "Заготба-вовни" — Олександр Іванович не міг мобі уявити.
З нагоди приїзду дружини він прийняв тільки тяжкохворих і, полишивши решту Таскірі, раніш пішов додому.
— Сашуню! Нарешті! Цілу вічність тебе не бачила! — сплеснула руками Ніна Олександрівна. Олександр Іванович підійшов до дружини, силкуючись збагнути, щиро чи штучно виявляє вона свій захват з його приходу. Підсвідомо він давно вже помічав і її штучність в обходженні з людьми, і нещирість у словах, за якими крились часом зовсім інші думки й наміри, а може, навіть і зовсім інша вдача його дружини, ота справжня вдача її, якої і досі ще, власне, не знав гаразд Олександр Іванович. Щоб не морочити собі голови зайвим клопотом, він намагався не спиняти на цьому своєї думки, а лиш розгадував настрій дружини, відносячи все інше на карб дивацтв "людей мистецтва", до яких він зараховував усе ж і Ніну Олександрівну.
Ніна Олександрівна поривчасто підскочила до Олександра Івановича, охопила руками його голову й міцно притиснула до себе. Олександр Іванович так і не добрав, чи поцілувала вона його в волосся, чи лиш наблизилася ротом з двома разками білих, але коротких зубів.
— Я так скучила за тобою, папка! Жах! — І вона ще раз притиснула його до себе, не звертаючи уваги на маленьку жінку в жакетику, що стояла збоку ні в тих ні в сих і не знала, чи їй слід піти, чи ще затриматись на хвилину.
Олександр Іванович чемно вклонився їй, обережно визволяючись з обіймів дружини. Тоді похопилася і Ніна
Олександрівна. Привітно всміхаючись, вона закивала їй, як давній знайомій:
— Все буде добре! Не турбуйтесь. Я залагоджу... Жінка в жакетику вклонилася, кинувши хитруватими
очима короткий, проникливий погляд на Олександра Івановича, і вийшла.
Він ще раз здивувався з її приходу й повернувся до дружини, але Ніна Олександрівна вже кинулась до пакунків.
— Що я привезла тобі, Сашуню!
На підлозі, коло ліжка, в новенькому матроському костюмчику, Вася крутив у руках маленьку гармату. Широко розкинувши ноги й забувши про все на світі, малий всебічно досліджував материн подарунок. Ніна Олександрівна швидко розв'язала мотузка, допомагаючи зубами своїм пальцям, і розгорнула цупкий паггір.
— Хіба не чудова! — вигукнула вона, підносячи до підборіддя Олександра Івановича смугасту шовкову краватку.
— Мамо, а як вона стріляє? — запитав з підлоги Вася. Ніна Олександрівна глянула додолу й жахнулась.
— У нових штанцях — на підлогу? Зараз же встань! Встань, негіднику!
Малий, не випускаючи з рук цяцьки, важко підвівся накарачки, і Ніна Олександрівна заспокоїлась.
— Як тобі личить, Сашо! До твого білявого волосся цей синій колір... А білі смужки будуть відсвіжувати загальне тло. Чудово! — захоплювалась Ніна Олександрівна, трохи відкинувши назад голову.
Не давши Олександрові Івановичу оговтатись, вона кинулась до другого пакунка й повернулась з тюбетейкою.
— А що ти скажеш про це? Бухарської роботи... Чудова річ! Просто фрагмент перського килима!.. Ні, що-що, а кустарні вироби узбеки вміють робити! Це ж шедевр! — сказала вона переконано і легко поклала тюбетейку на маківку Олександрові Івановичу. — Глянь-но тільки на себе!.. Ну як тобі гарно! — аж скрикнула зачаровано Ніна Олександрівна, підштовхуючи чоловіка в дальній куток, де на маленькому столику з пуделком пудри, флаконами одеколону та парфумів і ще якимось туалетним дріб'язком стояло велике дзеркало.
Олександр Іванович неохоче подався до дзеркала. Ні бухарська тюбетейка, ні тим більше смугаста краватка, що видалась йому занадто яскравою, не справили на нього особливого враження. Він носив влітку білу кепку з великим дашком і вважав її за найпридатніше головне вбрання в умовах узбекистанської спеки; що ж до краваток, то він одягав їх, хіба що тільки вирушаючи на якісь офіційні наради та з'їзди. Вдома й на роботі вони заважали йому. Сам того не помічаючи, Олександр Іванович наслідував молодого професора-фтизіатра, що його лекції він прослухав півтора року тому на курсах підвищення кваліфікації лікарів, і це від нього він засвоїв звичку вбиратись добре, але просто. Як і той професор, Олександр Іванович, на великий подив Таскіри, віддавав у роботі перевагу старому, примітивному дерев'яному стетоскопові над новітнім, зручним фонендоскопом, запевняючи, що фонендоскоп з його звучністю збільшує шуми й хрипи і не дає реальної картини стану серця й легенів. Так само, як і професор, він убирався, коли треба, в темно-сірий костюм з скромною сірою краваткою. Ця ж нова краватка була занадто вже кричуща: такі краватки носити хіба що тільки художникам, артистам або кінорежисерам, але аж ніяк не серйозному, поважному лікареві. Та все ж це був подарунок дружини, і щоб не образити її, він слухняно глянув у дзеркало на високу бухарську тюбетейку й притулив до грудей краватку.