* П а ш х о н а (узб.) — заслона з тонкої матерії над ліжком проти комарів та москітів.
Брата цілий день не бувало вдома — він працював у колгоспі на бавовникових плантаціях і тільки ввечері, коли приходила по молоко Одарка Пилипівна, повертався зморений, виснажений спекою, запорошений дорожнім пилом.
Треба було бачити, як обидві сестри, тільки-но брат переступав поріг, кидали печене й варене і заклопотано квапились подати йому то свіжої води напитись та вмитись, то рушника, то довгу білу сорочку. "Ну чисто тобі, як Марта і Марія коло Лазаря!" — тишком думала зворушена стара, поглядаючи, як жваво дріботять жіночі ноги під поділками довгих, аж до п'ят узбецьких сорочок, а на спинах то підіймаються, то опускаються прив'язані для чогось до коси маленькі гирки. Хоч і чудно було старій, що узбечки ходили в самих сорочках, без спідниць, але, може, саме через ці довгі, патріархальні сорочки, ці виноградні лози й персикові дерева та білі стіни без призьб чи то, може, мирний дух маленької злагодженої сім'ї навіював таке: старій здавалось у цьому домі, ніби якимсь чудом її перенесло в ті часи, коли на землі між людьми ходив Ісус Христос і, зглянувшись на горе сестер Марта й Марії, воскресив їхнього померлого брата Лазаря.
Умившись та перевдягнувшись у чисте, брат сідав їсти й охоче перекидався словом з Одаркою Пилипівною. Він— умів трохи говорити по-російському, і стара через п'яте-десяте розуміла його. Сестри хоч і не знали ні слова по-іншому, але були такі привітні, що Одарці Пилипівні здавалося, ніби вона розуміє їх без мови. Кожного разу, коли стара приходила до них по молоко, сестри починали метушитись, не знаючи, де її вигідніше посадити, а посадивши, одразу частували горнятком свіжого холоднуватого молока, приносили Черешень, урюку. Вони весь час лопотіли до неї по-узбецькому, і в тому ручаї слів Одарка Пилипівна схоплювала тільки окремі, дуже вже ласкаві слова "ала", "нан" і догадувалась, що її, апу, або, сказати б по-нашому, — бабу, добрі чужі люди припрошують випити молока з свіжим хлібом. І сама собі, в Думці, стара перекладала, не помиляючись, звернені до неї слова приязних узбечок: "Та випийте ж молочка, та покуштуйте ж нашого хліба! Будь ласка! Що хата має, тим і приймає. Просимо!"
І як тоді хотілося розчуленій старій сказати тим добрим людям: "Людоньки милі! Як любо на світі жити, коли в хаті згода і приязнь, а не розбрат та колот! Таж і всім можна б отак жити й тішитись. То тільки злому, як писав наш Тарас Шевченко, — нема на всій землі безконечній веселого дому".
Та, на свою біду, стара не могла проказати всього того по-узбецькому і журно відповідала коротким "спасибі", "і нащо то ви мене так пригощаєте?", "хай вам Бог помага". Вона промовляла це так, як і в Переяславі, — по-українському, бо не можна ж ламати мову й перекручуватись, коли кажеш щирі слова, що линуть від самого серця.
Стара була далека від думки порівнювати, як туг до неї ставляться чужі люди і невістка та син удома, але їй не хотілося йти назад з цієї гостинної господи, і, коли все ж треба було підводитись і шукати Василька, що бавився десь у дворі з цапеням, вона мимоволі зітхала.
Одне тільки бентежило стару — ану ж зайде коли хтось із цих добрих людей до неї на лікарняний двір! Ото набереться вона сорому, не маючи змоги при невістці не те що почастувати — віддячити добрій людині за її ласку, як то годиться між людьми...
Та вчора трапилось таке, що тепер старій випала черга стати в пригоді цим добрим людям. Коли вона прийшла ввечері по молоко, брат привітних сестер лежав хворий у ліжку. Лице йому почервоніло й спухло так, що, коли він глянув на неї вузенькими, як щілинки, очима, Одарка Пилипівна не впізнала його. Сестри бідкались коло ліжка, щось лопочучи до брата, з чого Одарка Пилипівна вчула й зрозуміла тільки два слова: "Спиравка керак". Треба довідки. Довідки про хворобу, без якої можуть бути в колгоспі великі прикрості в гарячу літню пору, коли на тій бавовні не обберешся роботи.
Ці слова Одарка Пилипівна добре запам'ятала ще з того дня, коли до них додому в неробочу пору приперся якось здоровісінький узбек з торбою рису й двома торішніми динями, поклав те все перед Сашком і безцеремонно сказав: "Спиравка керак, доктор!" Сашко дуже розгнівався і, навіть не оглянувши, прогнав того узбека з його простацьким хабаром. Відтоді, коли старій траплялося де чути оте "спиравка керак", вона сприймала ці слова як небезпечну ознаку симуляції і хабарництва.
Цей працьовитий брат гостинних сестер був таки справді хворий, та й не такі, видно, буяй його привітні сестри, щоб дурити лікаря й пропонувати хабара. Але як сказати про все це Сашкові? Стара знала, що син не любить, коли до хворого викликають не через амбулаторію, а вдаються до неї чи до Ніни Олександрівни, і завжди в таких випадках, підозріло позирає по хаті — чи не пахне це діло схованим уже подарунком-хабаром. Ану ж, не дай, Господи, сестри по простоті, вболіваючи за брата, ляпнуть і при Сашкові своє: "Спиравка керак", а той розсердиться й піде, не глянувши на хворого! Справа набирала делікатного характеру, і ось цілий день стара, вхопившись за вчорашні синові слова: "Яке смачне молоко", всяко обмірковувала, з якого боку краще підійти до сина, щоб таки упросити його піти відвідати хворого.
Коли після вечірнього амбулаторного прийому син повернувся до покоїв, Одарка Пилипівна, не без того, що таки схитрувала трохи, ніби ненароком, промовила:
— І добре молоко напитала, і боязко його брати далі...
— Чому? — без особливої зацікавленості, аби щось відповісти, спитав Олександр Іванович.
— Та так воно все там гаразд, тільки брат хазяйок дуже захворів.
Олександр Іванович хотів був сказати матері: "То напитай молока десь в іншому місці", але його постійна турбота — як би на його лікарську дільницю не прорвались нишком гостроінфекційні хвороби й, не помічені попервах, не спалахнули далі грізною пошестю, змусила його звернути увагу на материні слова.
— А що з ним? — спитав він уже не байдуже, як перше, а насторожено.
— Хтозна, що воно таке. Лице спухло, й у жар кидає його. Наче, сказати б по-нашому, — бешиха. У Переяславі колись баба Мотря її добре одшілтувала...