Коли Олександр Іванович увійшов до кімнати, за ширмою було тихо. Мабуть, виснажена вночі пропасницею, мати спала. Олександр Іванович причинив за собою двері і навшпиньки, щоб не збудити старої, пройшов до письмового столу й сів у крісло. За ширмою зарипіло ліжко.
* Г у з а п а я (узб.) — хмиз бавовнику, що його в Узбекистані використовують на паливо.
— Ти ще не їв, Сашку? Там, на нижній полиці в шафі, є сир і вчорашнього молока трохи, якщо не скисло...
— Певно, гузапая * одсиріла або примус коверзує, — сказав Олександр Іванович, не слухаючи останніх материних слів. Він знав, що в травні, коли тут остаточно припиняються весняні дощі, тонке стебло торішньої гу-запаї не може одсиріти, та й примус нещодавно лагодили, але треба ж щось сказати матері на виправдання справді дивного зволікання дружини. Годинник на столі показував уже двадцять на дев'яту. Олександр Іванович присунув до столу крісло й розгорнув "Драму на полюванні".
— Сир — у кутку, накритий блюдцем... — знову почувся за ширмою тихий материн голос.
Олександр Іванович насупився. Материні слова немовби натякали на недбайливість і невміння господарювати його Ніни.
— Будь ласка, мамо, не турбуйся!.. Захворіла — треба лежати; без тебе все зробиться, — буркнув він, не криючи свого невдоволення.
— Так ти ж знову підеш голодний...— ніби виправдовуючись, промовила мати й важко зітхнула.
Це зітхання зовсім уже роздратувало Олександра Івановича. Він хотів сказати матері, що просить її не втручатися, куди не слід, що він і дружина обійдуться без неї, але в цю мить здалека, десь із кухні, почувся дитячий вереск і швидко покотився до кімнати. Коло дверей він стих, потім двері враз розчахнулися обома половинками, і до кімнати вбіг трирічний син Олександра Івановича Вася. Простягаючи перед себе руку з розчепіреними дрібненькими пальцями, малий захлинався від плачу й задріботів ніжками просто до баби за ширму.
— Бабо, бабо, буба!..
— Не плач, Васильку, не плач, голуб'ятко...
— Мама Васі — бубу... — скаржився далі малий.
— Де буба? На руці? Ану, давай її сюди... Олександр Іванович не бачив через ширму, але до
дрібниць уявляв усю дальшу сцену. Колись давно-давно так потішала мати і його, і це так само враз заспокоювало Олександра Івановича, як тепер його Васю. Мати помалу загинає до крихітної рожевої долоньки малюсінькі пальчики, починаючи з мізинця, і над кожним пестливо примовляє:
— Горосю, бобосю, пшеничка, тичка... — Дійшовши до великого пальця, мати раптом надає своєму голосові штучно-сварливого тону й, злегка витягаючи онуків пальчик, каже: — А старий бобище... — Тут заходить коротенька пауза, коли баба ніби міркує, що ж учинити з "старим бобищем", а малий роззявив рота й заціпенів у захваті, дарма що чує це який там уже раз.
— А старий бобище — фу-у-УРР за плотище!
І баба відкидає далеко набік свою жовту худеньку руку.
Від цього "фу-у-УРР" малий регоче, аж заходиться. На щоках ще блищать невисохлі сльози, а він просить бабу повторити ще раз усе спочатку й настирливо суне до неї другу ручку.
Перед Олександром Івановичем лежала розгорнута книга, але думки його були — за ширмою. І якесь дивне мішане почуття — чи то заздрощів до щирої, безпосередньої радості малого, чи то ревнощів, що син у своїй біді побіг не до нього, а до баби, чи жалю за чимось неповторним, втраченим не знати де й коли, — поволі опанувало його. А за ширмою знову лагідно примовляла мати:
— Горосю, бобосю, пшеничка...
Олександр Іванович не чув навіть, як до кімнати широкими, поквапними кроками ввійшла Ніна Олександрівна. Метнувши повний гніву погляд на ширму, вона обурено повернула голову до Олександра Івановича.
— Треба нарешті покласти цьому край! Я так не можу!.. Дитина завинила, я покарала її, а Одарка Пилипівна — прошу: "Єросю, барбосю"!.. Що за виховання? І потім — навіщо вчити дитину всяких дурниць?
Олександр Іванович розумів, що дружина навмисно перекручує слова материної приповідки, знав, що й Васю вона карає часто без усякої потреби, і взагалі ляпаси й потиличники — не метод виховання, але він промовчав. Сказати це зараз — значить зчинити в домі бучу, а треба ж працювати. Для всякої праці, а то більше для лікарської — передусім спокій, рівновага. Він узяв зі столу записника, стетоскоп і тихо підвівся з крісла, уникаючи зустрічатись очима з дружиною.
— Чудово! Чу-удово! Одарка Пилипівна розбещує дитину, батько дивиться на це крізь пальці, а мені — хоч розірвись!..
Ніні Олександрівні дуже кортіло зчепитись з старою, сказати їй нарешті, що годі клеїти дурня, прикидаючись хворою, бо якщо цього не розуміє чомусь її син-лікар, то добре розуміє вона. Де там та малярія? Це — хитрощі! Це все витівки, щоб звалити на плечі Ніни Олександрівни ще й прокляту кухню. Ні, тут не акрихіну треба, а...
Гнів Ніни Олександрівни клекотів у грудях, але за ширмою було тихо. Не чути навіть малого, що, певно, прикипів там, переляканий, до баби, і це зв'язало Ніну Олександрівну. Не зганяти ж стару силоміць з ліжка, хоч вона, безперечно, й варта того!..
Прикусивши губу, Ніна Олександрівна рішуче підійшла до ширми.
Щоб не торкатись рукою до тої свекрушиної гидота, вона бридливо відсунула черевиком стулку ширми й, не заглядаючи всередину, швидко намацала рукою Васю та рвучко висмикнула його геть.
— Щоб ти мені більше не смів туди ходити!
Малий заверещав, запручався, простягав до баби вільну руку, але Ніна Олександрівна владно потягла його до дверей.
Уже за порогом вона обернулась до Олександра Івановича.
— Чого ж ти не йдеш снідати? Яєчня на столі, чай холоне...
За ширмою знову тихо зітхнула мати, і Олександр Іванович, якому теж хотілося зітхнути, затримав дихання. Ліжко за ширмою зарипіло, й по підлозі зачовгали капці. Мабуть, мати підвелась і починає вбиратися. Олександр Іванович сумно глянув на годинника. За десять дев'ята. Він зітхнув і вийшов.
У другій кімнаті Ніна Олександрівна муштрувала Васю. Затиснувши малого між своїми колінами, вона відкинулась на спинку стільця й, відбиваючи черевиком такт, проказувала:
Гуси, гуси, ось вода! Прошу пити! — Га-га-га!..
Хлопчик тоскно дивився у вікно й мовчав. Олександр Іванович, не затримуючись у кімнаті, швидко подався до амбулаторії.