І з того часу Олександр Іванович уникав торкатись цієї небезпечної, слизької теми. До того ж він, людина, що звикла до точних понять, почував себе досить непевно в сфері теоретичних абстракцій образотворчого мистецтва. Та й взагалі це його мало турбувало. З нього досить і його медицини, де він мріяв не тільки про широку практику, але в глибині душі, потай від усіх, — і про наукову кар'єру. Він пильно стежив за всіма новинами, переплачував і уважно читав медичну періодику й усіма силами рвався потрапити на наукові конференції в центрах. Тепер він знаходився коло класичної літератури, бо це потрібно лікареві. Він прочитав "Записки лікаря" Вересаева й серйозно взявся за Чехова. І цього стане з нього! Маючи дружину-малярку, він мало журився своєю некомпетентністю в малярстві, музиці й театрі.
Та зовсім інакше дивилась на це Ніна Олександрівна. Те, що Олександр Іванович не міг назвати жодного твору Мікеланджело, не знав, чим, власне, відрізняється Рембрандт від Рубенса, а з передвижників запам'ятав тільки чомусь Крамського, — не могло мати ніякого виправдання. Вона не раз уже гірко думала, що її шлюб і родинне життя з таким невігласом, її, людини мистецтва, молодої здібної малярки, яка ще в Московському художньому інституті (в — московському, а не в якомусь периферійному!) подавала великі надії, — не тільки страцша помилка, а й трагедія. І якщо її малюнки не проклали собі досі дороги не тільки на всесоюзні художні виставки, а навіть і на республіканські і знаходили собі збут хіба тільки по робітничих клубах та районних чайних, то в цьому, безперечно, був винний лише її "сухар" і ті умови, які він створив для неї. ("Сухарем" Ніна Олександрівна прозвала якось Олександра Івановкча в хвилини надзвичайного роздратування і закріпила це прозвисько за ним до чергових непорозумінь). Одвер-то кажучи, він зовсім не пара їй. Просто вона легковажно пішла колись за голосом пристрасті й знизилась до нічим не примітного, звичайнісінького собі лікаря Постоловського. А надто ця неможлива свекруха, його Мати! Ніна Олександрівна звертається до неї принципово тільки на ім'я та по батькові, навмисно,, як здається Олександрові Івановичу, підкреслюючи надто вже чіткою вимовою її досить-таки простецьке, так би мовити, плебейське ім'я — Одарка. З нею Ніні Олександрівні доводиться ділити й господарчі турботи, в яких вона бере на себе організаційну частину, а виконання лишає свекрусі. А головне те, що Ніна Олександрівна мусить з цією прикрою, мовчазною жінкою, з якою в неї нема й не може бути нічого спільного, з жінкою, що геть уся зачучверіла в міщанських буднях якогось там Переяслава і самою вже своєю присутністю накладає на все довкола відбиток міщанства, — жити в одній квартирі, мусить раз у раз зіткатися з нею в усяких домашніх дрібницях, мимоволі вважати на неї, лишати з нею дитину! Ніні Олександрівні страшно навіть подумати, чого тільки може набратись від своєї баби її Вася, що, як дитина, спритно загрібає в себе і добре, й зле. Ця мова, ці вислови, манери, фі!.. І це все тільки тому, що старій ніде більше подітись, як тільки в свого єдиного тепер сина Олександра. Не наплодила, бачите, більше дітей, у яких можна було б, принаймні хоч по черзі, доживати віку!.. А яке до цього діло Ніні Олександрівні? Чи ж винна вона, що в старої нема навіть родичів, які з ласки притулили б її в себе? З якої речі Ніна Олександрівна мусить псувати своє власне життя, обмежувати себе, зв'язувати, тіснитись, нарешті, звужувати свою творчість?.. Добре хоч, що стара звичайно мовчить, майже ніколи не сперечається; навіть ніби намагається догодити Ніні Олександрівні. Та дарма! Ніна Олександрівна відчуває, що свекруха не любить її, не схвалює вибір сина і на всі оті невістчині малюнки, мольберт, палітру, пензлі й тюбики з фарбами дивиться косо, як на дурні пустощі. Стара намагається навіть не підходити близько до тих невістчиних забавок, але Ніні Олександрівні досить і того, як свекруха часом кине на її художнє начиння свій сухий, отруйний погляд і тихо зітхне; а коли до цього Ніна Олександрівна помітить ще на обличчі свекрухи цей пісний вираз непричетності, сторонності, якогось гадючого нейтралітету, який стара так артистично вміє робити, по-особливому стуляючи свої запалі сині губи, — Ніну Олександрівну охоплює лють, і вона ледве стримується. І тоді знову вона обурено думає: "Та що з того, що в неї є тільки один син! Хіба не можна жити нарізно? На іншій, окремій квартирі чи ще краще — іншому місті, щоб рідко бачитись? Можна! Безперечно, можна!.. Ну, розуміється, їй треба допомагати, Олександр повинен надсилати їй гроші — аліменти, чи як там воно офіційно зветься, і все було б гаразд. Живуть же інші так!.. А от скажи це Олександрові, порадь йому по-хорошому, — враз замовкне, насупиться, піде з дому й навмисно буде пропадати десь у кишлаку, а то й зовсім зникне до району чи навіть до області, вигадавши якісь штучні, невідкладні справи, а дружина — залишайся вдвох з свекрухою, терпи її нестерпну присутність наодинці!.."
Ні, що там і казати! Для мистецтва, для творчості потрібні насамперед умови, а ось їх у Ніни Олександрівни саме й нема...
Ніна Олександрівна відгорнула назад широкі рукави пишного кімоно й підійшла до вмивальника помитись. У білій емальованій мисці вона одразу помітила серед мильної каламуті білі плями фарб. У кутку коло своїх цяцьок підозріло тихо сидів на підлозі Вася й боязко зиркав на матір.
— Ти знову, Васю, бавився з моїми тюбиками, витискав фарбу? — грізно обернулась до нього Ніна Олександрівна. — Негайно ж до мене! — наказала вона і ще далі, за лікті, закасала рукави.
— Признайся — брав фарби?
— Ні-ні-ні... Я — трошки квачики...
— Не "ні-ні", і потім — що це мені ще за "квачики"! — одразу ж виправила Ніна Олександрівна й страдницьки звела вгору очі, натрапивши на ці свіжі сліди лихого впливу свекрухи. Вона захитала несхвально головою, глибоко зітхнула й знову взялася за Васю. — Поперше, ніколи не треба брехати, а по-друге, ти йди сюди, до мене, а не сиди там!
Передчуваючи неминучу розправу, хлоп'я, огинаючись, подалось з місця й заздалегідь наготувалось розплакатись. Коли залишилось два кроки, малий змінив тактику й, простягаючи вперед рученята, кинувся зо всіх ніг до матері: