...І ще любили ми копати картоплю. І пекти її в полі кукурудзинням чи бараболинням. Обдирати з неї чорну, обвуглену лушпайку, обпікати язик сипким, розсипчастим м'якушем. Польова картопля — сипка і солодка, вона тане в роті. І добре було закопувати її в кагати, присипаючи землею, добре було на вершечку кагатів ставити солом'яний віхоть, щоб картопля не задихнулась взимку, щоб могла через цю продуховину дихати. Добре було — не лячно, коли вночі чули завивання лисів і сподівалися за дня піти на полювання, хоча й ніколи не ходили на те полювання, бо батьки не довіряли нам рушниць.
І восени нас також тягнув за собою обруч, який кругло котився, побамкував, і остиглі стежки самі стелились, просякнуті втомою. Вони бралися зазимковими лишаями, ноги вже не прилипали до них, а приглушено гупали. На стріхах хат поміж бурих, витіпаних сльотою околотів світились жовті, цьогорічного накриття, а загати берегли в собі зів'ялий дух всього городу. Гуси погелкували, витягуючи вгору шиї, прислухаючись до того тривожного гамору, який їм постійно вчувався в небесах, і поривались летіти невідомо куди, важко перелітаючи над тинами, над городами. Молодий ішов до молодої, бив бубон, стиналися брязкальця, і шкура, в яку гепали колотушкою, була жовта, палаюча, як листя кленів, що, спаленівши, жужмом валялось в ровах... Крутився обруч, спрямований то наліво, то направо ключкою, сміявся і плакав по-своєму, і ми бігли за ним, то відпускаючи вперед, то притримуючи, бігли від радості до журби, від журби до радості, бігли від щастя до горя, від горя до щастя...