За мурами

Сторінка 6 з 6

Васильченко Степан

І забуваєш усе, линеш кудись, тягнеш за собою і мури, і грати.

На сонному подвір’ї, оповитому весняними шатами, оку-реному пахощами, ніжно, тихо засюрчали кайдани, пустили стиха отруту на серце:

Волю повели, цепом заковану...

Прокинулось лихо, занудило-заболіло...

А перед очима — діється диво: немає города — під темрявою сховалась руїна. Серед каміння, засипаних будов, розвалених храмів огневим пунктиром визначались в темряві контури стін, зруйнованих будинків, цілих серед руїн улиць. Осторонь стоїть гора різно, сяє чарівним бляском, мов густо уквітчана червоно-огневими рубінами.

Німіють жалі, зашерхає думка, і бентежну душу, мов пестливу непокірну дитину, чиясь владна й лагідна рука тихо огортає, як пелюшками, блискучою казкою — примарою зоряної ночі.

1913