— То я лишуся дома з нашим дєдем, а ви, нене, йдіть навмість мене колисатися до Штефанового дєді.
— Заткайся, донько, аби я цего більше не чула. То я чи ти йому жінка вінчєна? То я чи ти йому в церкві присягала? То хто тебе навчив так до нені говорити? Фе... устидайся, ти вже не дівка, ти молодиця!
Єленка в личко черленіла.
— Спам'ятайся, донько, та й слухай нені, не будь самовільна. Не тікай від свого ґазди нічьма, не валяйся колеш-нями, лиш ночуй з газдов на постелі, як ґаздиня, як слюбна жінка!
Єлена закрила личко білими ручками.
— А як ґазда не при охоті, то ти його злегонька, гей стебельцем сіна, заскобоч хоть у нозі, хоть під пахою та й личком 'д нему обернися. То най вся хата трясеся, то ти лишень свого ґазду кличеш: любчіку Йванку!
Єленка хитала головою і перечила нені.
— Не переч, не кори мені, донько, бо збудешся нені. Нам треба онука, а твоєму ґазді сина. Ти не гадай собі, шо то марне діло. То два талани великі, а хто їх присяде?..
І ще поучувала неня доньку, як має чорногірську підойму варити і ґазді до вина досипати, щоби був веселіший та й пу-терніший та й до ґаздині прудкіший...
IV
Таки діправди веселіший вертав вечером Мотрюк повним возом з Єленкою до свого двору. Метався на ліжниках і тупотів ногами. Поза шию тримаючи свою ґаздиню, розповідав він її про свою колишню парубоцьку силу так голосно, що гомін біг лісами, а притискаючи молодицю до грудей, виспівував над її головкою:
Заплакала дівчинонька в перший понедівчик. Як здіймала з головочьки хрещатий барвінчик. Заплакала дівчинонька раненько в вівторок, Як стало їй у головці я гадочок сорок. Заплакала дівчинонька раненько в середу, Як вдарила лиха доля і в личько спереду. Заплакала дівчинонька раненько у четвер, Бо що ж буду та й робити, бідненька, я тепер? Заплакала дівчинонька раненько в п'ятницю, Не можу я викликати із корчми п'яницю. Заплакала дівчинонька раненько в суботу, Не можу я викликати біду на роботу. Заплакала дівчинонька раненько в неділю, Ой уже я, моя мамко, з бідов нич не вдію!
Питався Єленки, чи хотіла б такого чоловіка мати, як тота дівчийонька у співанці, а коли Єленка не відповідала, він хвалив її за соромливість і приближував її головку до своєї вином загрітої тварі. Забував на то,4 що давніше був у селі війтом і привик був поважно говорити та кожде слово неначе печаткою відтискати. Натомість пригадав собі тоту співанку, яку колись виспівував лісами, вертаючи з своєю першою ґаздинею з міста додому, і за яку покійничка його обіймала і голубила та нашіптувала, що з такою, як він, бідою нічого не вдіє. Плескав Єленку по круглому плечу і питав крізь сміх, що вона з ним подіє? Його голос ірзав верхами і долинами, та біг лісами у село, та давав знати, що старий війт при молодій ґаздині охотою палає.
— Ти моя бідашечко, ти моя горличько, ти моя ярочько біла! Задушу ті, моя пташечко, роздавлю ті, моя малиночко, вип'ю тебе, моя керничко у білім камени!
Ліси дивувалися старому голосові, а село підбігало під дорогу і покривлювалося.
Єленка не противилася ґаздівській охоті, бо неня її вже наперед упевнила, що бадіка сам буде підсипатися і її прими-люватися. Не відзивалася ані словом і не примилювалася бадіці, бо не могла себе переломити і ненину раду сповнити.
Вечірній запашний вітрець хапав бадіків подих з її білого личка і відкидав у темні яри, а вечірнє небо дивилося на ню всіма дівочими очима і разом з нею сміялося з бадікових обіймів та й любистків.
А срібна роса сідала на Єлениних бровах і ще дужче лоскотала бадікову охоту.
А я тебе, пишна любко, люблю та й цулую, Чому ми си не зуритиш, сам ти си дивую.
Єленка чула, що робиться важною челядиною, коло якої бадіка колінкує і з розуму сходить, чула, що її дівочий барвінок облітає з її плетеної коси і паде бадіці під ноги, прочу-вала, що бадікова охота поломить її дівочу твердість, однак про все те упередила її неня, і вона, погодившися з тою неминучістю, що після весілля має над нею звіятись буря і перемінити її на молодицю, піддавалася мовчки вибухові бадіко-вої охоти.
"Коби не неня та коби не село, то ж я тобі, бадічку, лишила б запасочку в руках та й штрикла би лісами і темними бердами та й не ймив би-с мене більше!
Коби не дедева жура, коби не ті талани смучі!
Та коби Штефанові очі не погасли від кулі!"
Люди збиралися коло Мотрюкової брами, аби побачити його веселість коло молодиці. А коли він не зачув здоровкання і не заздрів людей, але, співаючи над Єленкою, заїхав до свого двору, люди з докором вгадували: "Аді, йкий старий, а зараз розідре на ній ту рантухову сорочку..."
V
Тої ночі над Мотрюковим двором падали зорі. Ліси заперли в собі дух і надслухали. Сади у вікна зазирали.
Води, як лебеді, тихонько довкруги двору линули. Камінні гори свої книги розтворили, чиєсь життя записали...
А як сонечко нічку розігнало, ліси зашуміли, сади защебетали, води заіграли, гори почервоніли, то до Мотрюкового двору сорокаті сороки гостя привели.
Березина перед брамою задрожала.
— Ба чи дома ґазди?
Наймити не пускають, бо ґазда з ґаздинею нічку собі приточили.
А гість, леґінь молоденький, очима палає. Наймити пісніють, голови вдолину схиляють.
А гість двері виважує, зубами скрегоче.
Наймити легіня пізнають та й за ґазду потерпають.
Хата упріває.
Леґінь до постелі ручки підоймає:
— Чи то ви, дедю, чи мій воріг темний?
— Ій-га, ти жиєш, Штефа'?..
Бадікові очі поховалися на саме дно перед гнівом сина. З-під ліжників фуркнула біла челядина. Хата застогнала.
А гість з-під кабата збрую добуває і бадікові до грудей прикладає:
Грим раз, грим єще раз, грим по третьому разі:
— За обручку золотеньку!
— За нічку солоденьку!
— За мачуху молоденьку!