Рефрижератор, що їх обігнав і тепер чадів попереду, звернув із центральної магістралі на передміську дорогу. Незабаром він зупинився неподалік скверу, але з нього ніхто не виходив. Тищенкові це здалося дивним.
— Це наші, — озвався чоловік за кермом, завваживши його занепокоєння.
...Їх ніхто не зустрів. Коли б за ними хтось спотерігав, то цей "хтось" помітив би, як із легковика, що припаркувався біля парадного, вийшли двоє — літній чоловік у простенькому одязі, мабуть, водій, і чорноволосий молодик у джинсах і картатій сорочці; решта двоє залишилися в машині.
Якщо зовні сквер і будинок свідчили про занепад організації, яка всім тим володіла, то всередині було все навпаки. У фойє, якраз навпроти парадних дверей, висів портрет особи на повний зріст при всіх регаліях і відзнаках. То був портрет людини, чия духовна сутність тепер клубочилася над непритомним тілом Тищенка і чию смерть він спостерігав у пам’яті Вселенського Розуму, в потойбіччі. Людина була немов жива. Власне, живим здавалося все, крім очей. Портрет ніби малювали двоє, один — геніальний художник — створив обличчя, постать, чуб, одяг; другий — початківець — зобразив очі. Біля портрета стояла почесна варта в одязі часів урядування Особи, а в просторому фойє та в коридорі висіли прапори з усілякими державними символами — переважно у вигляді знарядь праці — молотка, кельми, циркуля, коси тощо. На обличчях двох у почесній варті не здригнувся жоден м’яз. Певно, вони й гадки не мали, хто розглядає портрет.
Тищенко хоч і знав, куди треба йти, але подивився на водія, мовляв, веди.
...У цьому великому приміщенні, схожому на актову залу, він уже бував, коли його наймали за провідника. Різниця між першими його відвідинами і тим, як зустріли його тепер, була така сама, як між двома його подобами — власною і теперішньою. Тоді йому показали на стілець усередині П-подібного столу, а тепер посадовили на чільне місце. А ті півтора десятка співголів, що минулого разу сиділи за столом по периметру, тепер дивилися на нього очікувально, виказуючи відданість і увагу. На них були однакові сталевого кольору кітелі — щось на зразок парадної уніформи. Тим часом Тищенко не поспішав.
— Чи надійно засекречено метод перевтілення? — нарешті озвався він.
Відповів чоловік з ясними світлосірими очима — він головував за цим столом.
— Сам метод, а точніше ідею, описано в науковій літературі, отже, це не таємниця. А от технічні засоби і спосіб транспортування душі... даруйте, сутности, у світ Вселенського Духу — за сімома замками. Коли деталі приладу було виготовлено і їх залишилося тільки скласти докупи, ми тему закрили...
Поки чоловік розповідав, як учених спершу розігнали, а потім у різний спосіб знищували, Тищенко потай спостерігав за людьми за столом, намагаючись угадати реакцію на його запитання. І тут він завважив, що їхні очі, такі різні барвою і формою (розкосі азіатські, блакитні нордичні, чорні негроїдні), були немовби намальовані, як на портреті у фойє. "Очі закритих людських сутностей, — подумав він. — Отже — жодного орієнтиру..."
— Там, — Тищенко кивнув кудись убік, — багато люду. — Чому не працюють?
Ті, що сиділи за столом, похнюпились. Озвався все той же сіроокий чоловік:
— Відтоді як ви... Відтепер світ сильно змінився. Чітку організацію суспільства, що ви по собі лишили, наші попередники і ми підтримували досить довго. Організм розвивався, зростав, мужнів... Усі були нагодовані й зодягнені. Мирний труд і спокій надійно охороняли... Ми досягли того, чого прагнули, — рівності для всіх. І саме звідси пішли проблеми. Соціологічна служба констатувала швидкий занепад творчого потенціалу. З’ясувалося, що люди не бажають бути рівними, кожен прагне дістати свою винагороду, адекватну своїй праці. Перестало вже діяти й заохочення символами, ну, всілякі там відзнаки...
Поки чоловік оповідав, Тищенко гарячково обмірковував ситуацію. Першої-ліпшої хвилини "месія" міг прокинутись і повідомити, хто він насправді.
— Так, проблеми... — мовив Тищенко, не переймаючись тим, що перебив оповідача на півслові. — Проблеми — функції порядку. Зміниш порядок — відпадуть проблеми. — Цю фразу, почуту від "месії" в потойбіччі, він повторював уже вдруге. Хоч його й оточували закриті сутності, він відчув, що вона справила враження. — Але порядок можуть змінити тільки особистості, які не бояться... Коротко, потрібні будуть соратники... Чи можна використати того-таки провідника?
Голова на мить знітився, а тоді сказав:
— На жаль, деталі транспортування, е-е... нам невідомі. Це може сказати тільки керівник Центру перевтілення.
Іван Іванович прибув на виклик в офіс "Порядку" і нерішуче переступив поріг зали засідань. На ньому був той самий кітель з дорогого сукна, а на пещеному обличчі з великим, бульбою, носом вгадувалася боязкість і відданість. Чоловік, який був за старшого, запросив його сісти. Щойно гість опинився за столом, як він ніби приріс до єдиного сталево-сірого багатоголового тіла.
— Чи може ваш Центр доправити з потойбічного світу з десяток осіб? — запитав Тищенко.
На обличчі Івана Івановича майнула заклопотаність.
— Це дуже складно, — відказав він. — Потрібні добровольці. І не перші-ліпші, а такі люди, чиї енергетичні оболонки відповідали б умовам... Це перше. Друге — такий доброволець мусить мати здібності блискавично реагувати на мінливі обставини, хоч би які незвичайні ті були. І третє — там, у голографічному вимірі, в нього мусять бути родичі або друзі. Щоб розшукати таких людей, потрібен час.
— А мого провідника не можна використати вдруге?
— В принципі можна. Але з ним щось скоїлося. Він вас мало не вбив.
— Так... — зітхнув Тищенко, — якесь психічне збурення...
— Мабуть, так, — погодився Іван Іванович. — Гадаю, деформація ментальної аури... Проспиться — обстежу.
— І скільки він спатиме? — поцікавилася лже-Особа.
Тищенко, як фахівець із надзвичайних ситуацій, добре знав особливості свого організму. Снодійне, як і алкоголь, не мало на нього великого впливу. Колись він створив кооператив, що займався довозом тягачів та метео— і геологічного обладнання спершу в Арктику, а потім в інші важкодоступні точки планети. Уже тоді це була організація смертників. Проте з часом кількість трагічних випадків зменшувалась. Відбувався диявольський відбір — виживали ті, хто сполучав у собі високу професійну майстерність зі сміливістю і здатністю вмить і точно оцінювати ситуацію. І тепер Тищенко намагався змоделювати подальший розвиток подій. "Месія" хотів його вбити, бо збагнув, що йому підсунули не ту плоть для втілення. І тільки-но "скафандр" (хоч і не той) оживе, прибулець спробує переконати працівників Центру перевтілення, що їх усіх ошукано. Підміну викриють негайно: досить зафільмувати енергетичні оболонки "месії" і порівняти з відеозаписом аури Тищенка. Така ідентифікація буде точніша, ніж за відбитками пальців.