— Щось не збагну вашого ходу, — озвався він до акуратно підголеної потилиці водія-секретаря.
— Кузов покритий спеціальною мастикою, — пояснив той. — Вона надає поверхні палевого відтінку. Після миття шампунем машина набуде свого натурального кольору, тобто білого. Залишиться тільки замінити номери, та й по всьому.
— Не зовсім по всьому, — сказав Тищенко. — Треба ще кудись подіти мене. Мабуть, у кишені кожного автоінспектора уже лежить моє фото. Вони зупинятимуть всі машини такої моделі, як у вас — білі, сірі, палеві...
— Мабуть, так, — погодився Панас, обертаючись і вдивляючись у заднє вікно. — На конвейєрі мийки слідом за нами рухається червона машина. Треба з тим шофером домовитись, щоб він одвіз вас до готелю.
— Шофером... — посміхнувся лже-Каламус. — Тепер уже майже ніхто так не каже. Кажуть — водій.
Шурхотіння щіток по кузову, струмені води й біла піна за вікнами робили авто схожим на літак, що опинився в дощовій хмарі. Та машина поволі виходила з мийки; капот її, справді, став білим.
— Той, у чиєму тілі перебуває тепер моя сутність, скоїв три вбивства, — подав голос лже-Каламус. — Від покари за перше ви мене вберегли. Тепер ось спливло друге. А там, гляди, й третє... Боюся, що мені доведеться бути вічно в бігах. Адже оперативник, якого пришили ваші люди, напевне ж, зоставив десь течку з матеріалами справи.
— Немає вже тієї течки, — відказав Панас Дряпун. — І ніколи не буде. Це ж — нове діло, сподіваюся, також влаштуємо. Головне зараз не потрапити до них у руки.
— Прикро якось виходить, — знову озвався лже-Каламус, — він убив мене, мого сина й онука, а переховуватися доводиться мені ж таки.
— В такій справі, як наша, порушення логіки неминуче. Звикайте. Втім, логіка нічого не варта, якщо вона не веде до мети.
За кермом червоного легковика, який виповз із мийки, сидів ще зовсім юний хлопець.
— Шефе, підкинь у центр, — звернувся до нього Тищенко. — Бо наша тачка щось забарахлила. — І показав на білий автомобіль з піднятим капотом, біля якого порався Дряпун.
Хлопцеві полестило слово "шеф". Він кивнув на сидіння; машина зірвалася з місця. Молодик, либонь, хотів продемонструвати, що він справді шеф. Та на першому ж перехресті його завзяття згасло. Автоінспектор і двоє з автоматами перевіряли документи у водія машини такої ж моделі, як і в Дряпуна. Червоного авто вони не спинили.
— Мабуть, знову хтось утік із в’язниці, — озвався хлопець.
— Напевне, — сказав пасажир. — Тепер отих з жезлами натикали всюди.
Автоінспектори з автоматниками, справді, стояли на кожному перехресті. На молодого чоловіка це справило враження — він вів машину на швидкості, меншій за дозволену. Повернути з мосту на набережну відмовився, мовляв, там знак "В’їзд заборонено".
Тищенко змушений був удавати з себе роззяву, якому нічого робити і який прогулюється вздовж парапету. Та він не пройшов і сотні метрів, як почув знайомий клаксон. То сигналив водій-секретар.
— Так швидко, — сказав лже-Каламус, сідаючи поруч. — Вас що, не зупиняли?
— Зупиняли, але в мене є посвідчення працівника апарату "Порядку", — відказав Панас.
7
— Що б там не казали, а наша система має таки свої переваги, — мовив Іван Іванович з усміхом. — За якого ще ладу вдалося б так швидко припинити кримінальну справу?
— Ви хочете сказати, що мені більше нічого не загрожує? — озвався Тищенко.
— Єдине, що вам загрожує, — відказав керівник Центру перевтілення, розкорковуючи пляшку горілки, — так це упитися до втрати пульсу.
Він віддозував порівну в мельхіорові келишки, які одразу ж спітніли.
— Не прихопити б ангіни, — з острахом мовив Панас Дряпун, гріючи чарку в кулаці.
Іван Іванович, піднісши келих, сказав:
— Ну, за те, щоб це було вже останнє непорозуміння.
Випивши, длубнув виделкою оливку, велику, як слива, і довго смакував нею. Його тарілка була порожня. Він, здавалося, радів з апетиту Тищенка, спостерігаючи, як той розправляється з холодцем. А тоді й собі поклав.
— Як вам ото пощастило? — запитав лже-Каламус. — Адже був явний факт терористичного нападу. До того ж убито не простого функціонера, а чільного представника "Порядку".
— Люди в нас здебільшого дисципліновані. Надто ті, котрі працюють у правоохоронних органах. Зараз усі, хто був задіяний у вашій справі, перебувають у дорозі до нових місць призначення. Багато вигідніших, ніж дотеперішні їхні посади. Матеріали справи — ну, там свідчення очевидців, експертиза, передано мені. В пам’яті комп’ютера теж нічого не залишилося.
— В наші часи таких дисциплінованих, про всяк випадок, теє... — мовив водій-секретар, виразно глянувши на лже-Особу.
— У ваші часи тільки-но починав формуватися тип нової людини, — сказав Іван Іванович. — Тепер він уже сформований. Це люди, які не потребують вказівок — письмових чи усних, а діють на власний розсуд. Досить натяку, а часто і його не треба, аби чоловік учинив так, як слід... Якщо колись, не дай, Боже, станеться зміна існуючого ладу, то прийдешні не матимуть формальної причини дорікати нам. Усе, що зараз відбувається, не має документального підтвердження.
— Справді, — озвалася лже-Особа, — ви багато чого досягли. Постає питання тільки, нащо потрібно витягувати з того світу нас — мерців?
Під поглядом чорних, як морок, очей Булиги-Компанійця Іван Іванович на мить знітився. Він усвідомив раптом, що справді, сидить у компанії мерців.
— Бачите, — мовив, тамуючи в собі моторошне відчуття, — будь-яке досягнення має тіньовий бік. Дбаючи про кадри з мережі "Порядку", ну, там добір, виховання, засоби задобрювання, ми занедбали людський загал. По суті утворився малочисельний, але відданий і згуртований клас "порядківців". На жаль, люди вбачають у нас не вождів, а гнобителів. Мушу сказати, причиною цьому є наші ж таки, котрі на словах декларують вселюдську рівність, а на ділі користуються — і то безпардонно — вигодами, що їм дає їхнє становище. Створилося щось на зразок корпоративної еліти... Е-е, не кращого гатунку. Ось і постала дилема: або повний занепад суспільства, або його реконструкція — нехай і з утратами. Серед нинішніх керівників, до слова сказати, порядних і розумних людей, не знайшлося жодного, хто взявся б за реконструкцію.