3
Уранці, вирушаючи на роботу, Тищенко подумав, що роль Каламуса, яку він грав, вимагала певної атрибутики — одягу, поведінки, уподобань. У пам’яті Особи, дубль якої залишився в його мозкові, це був ідеальний виконавець, жорстокий з підлеглими і улесливий з начальством; він був по-своєму відданий, але тільки тому, хто мав абсолютну владу; він щиро сміявся, коли жартував хтось із вищих за рангом, але сам не жартував; любив випити й попоїсти, але кулінарні смаки його не виходили за межі кулінарних смаків зверхника. Це був тип людини, яка вже зі шкільної лави дружбу водить тільки з сильним. Він був чи не єдиний, кому Особа довіряла.
Навряд чи хтось із чільних людей "Порядку" знав раннього Каламуса. Але який він був із себе, знало багато. Перебираючи свої костюми, Тищенко вибрав коричневий однобортний, що віддалено нагадував кітель. Сорочку одягнув у дрібну клітинку і краватку до неї — в цяточку. Таким Каламус був у свідомості Особи.
— Дивно якось ти убрався, — зауважила дружина, виряджаючи Тищенка на роботу.
"Дивно, зате переконливо", — подумав лже-Каламус.
Офіс кооперативу "Експарка" містився в напівпідвалі великого житлового будинку. Двома вузькими вікнами під самою стелею він виходив на широку вулицю; шлях до офісу показувала стрілка-вказівник. Тищенко, поминувши криту машину з написом "Меблі", що стояла під вказівником, попрямував до під’їзду, а тоді спустився сходами в напівпідвал. "Справді, — подумав він, принюхуючись до вільгості, — це не найкраще місце для офісу". Відімкнувши двері, Тищенко залишив їх відчиненими, а сам пішов прочинити вікна. Саме за цим заняттям його й застали двоє в плямистих куртках з плащівки і штанях, заправлених у зашнуровані чобітки. Обоє тримали в руках по сумці, з якими господині ходять до крамниці.
— Віталій Тищенко — директор кооперативу "Експарка"? — поцікавився один із чоловіків, уважно придивляючись до господаря.
— Саме так, — відказав Тищенко.
— Ну, тоді тримай руки так, як тримаєш — над головою, — мовив він буденно, вихоплюючи з торбинки автомат.
Те ж саме зробив і його товариш.
— Як скажете, — промовив Тищенко. — Але два ствола проти однієї беззбройної людини — це вже занадто...
— Не занадто, — відказав чоловік, котрий вийшов із-за спин автоматників. На ньому був сірий цивільний костюм, біла сорочка з невміло пов’язаною краваткою. — Не занадто для такого зуха, як ти.
Між тим озброєні підійшли до Тишенка і пхнули йому в обидва боки по дулу.
— Тепер можеш опустити руки, — дозволив чоловік у цивільному, виймаючи з кишені наручники.
Він спритно накинув їх на Тищенкові зап’ястя. Різкий біль пронизав усе його тіло. Наручники виявилися замалого розміру.
Знадвору чувся гуркіт машини; поки Тищенка виводили, буда з написом "Меблі" розвернулась і, задкуючи, спинилась перед самим виходом з під’їзду — двері в двері... Буду освітлювала тьмяна лампочка, пахло конопляними канатами, що висіли на стінах і правили вантажникам за реманент для перенесення важких меблів.
— Сідай, не соромся, — сказав чоловік у цивільному, показуючи на відкидну лавку.
"Виходить, дурно я вбрався під Каламуса, — подумав Тищенко. — Коли вони встигли зафільмувати мою ауру?! Чи не тоді, коли ми з Булигою ходили по набережній? А може, вчора біля мого дому? Хай вам чорт!"
— Ти ото такий приголомшений, що навіть не поцікавишся, в чому справа? — знову той самий чоловік.
— Та ні, я гублюся в здогадах, за який же з багатьох скоєних мною злочинів мене забрали? — відказав Тищенко не без іронії.
Хвилин зо двадцять вони рухалися вулицями міста — ззовні долинало гудіння автотранспорту, а потім в’їхали, мабуть, у тунель; чулося глухе відлуння. Нарешті буда зупинилась.
...Машина стояла на бетонному плацу підземного ангара. Це було щось схоже на господарство метрополітену. Обіч тунелю, яким вони приїхали, тяглася колія, а в глибині виднілася електричка. Крім них чотирьох та водія автомашини "Меблі", довкруж не було жодної людини. "От і все, — подумав Тищенко. — А тільки чого вони не вколошкали мене в будці? Не хотіли наслідити в позиченій машині?"
Його завели в приміщення з рудими, під колір запеченої крові, панелями і побіленою вапном стелею. Посеред кімнати стояв металевий стіл, пригвинчений до бетонної підлоги, і два стільці-вертушки. Чоловік у цивільному показав автоматникам на двері, і ті вийшли, щільно їх причинивши.
— Сподіваюся, ти збагнув, що це не розиграш? — озвався слідчий, сідаючи до столу і виймаючи з внутрішньої кишені записник і ручку.
— Не схоже на розиграш, — погодився Тищенко, підносячи руки, з яких капала кров.
Чоловік повагався, на видовженому худому обличчі його промайнуло щось схоже на співчуття; тоді дістав з кишені ключ від наручників.
— Тільки без жартів, — застеріг, підступаючи до бранця.
Вони були одного зросту, але чоловік був худіший, ні — жилавіший від Тищенка і мав великі світло-сірі, майже білі очі. Поки він обтирав наручники вирваним із записника клаптем паперу, Тищенко розірвав носову хусточку і замотав собі зап’ястя.
— Що, вже не вистачає металу на більші браслети? — дорікнув він.
Замість відповіді чоловік кивнув на стілець.
— Тобі про щось говорить прізвище Каламус? — запитав.
— Якщо це той, про кого казали по телебаченню і писали в газетах, то говорить.
— Саме той...
— Ну, це один із засновників "Порядку" і держави... Помер на дев’яносто восьмому році життя від старості. Попрощатися з небіжчиком прибули чільні люди з усіх...
— Все правильно. Крім одного — не від старості він помер, а був убитий.
— І судячи з тих почестей, з якими мене сюди доправили, у вбивстві замішаний і я.
— Ні, ти не замішаний. Ти — вбивця Каламуса.
— А що, вже відбувся суд і мене засудили до... — Тищенко кивнув на брунатні панелі. — А перед тим було слідство?
— Суду не було, — чоловік сягнув рукою до кишені і витяг синеньку рамку зі слайдом. — На ось, глянь.
Тищенко підніс знімок до лампочки під стелею: на ньому була його постать, що дерлася по гранітних блоках високого цоколя до вікна. А може, навпаки — злазила з вікна на брук.
— Ти, мабуть, не знаєш... Біля будинку кожного з чільних людей "Порядку" мешкають працівники служби охорони. Тож і навпроти Каламусового особняка, в дванадцятиповерховому будинку, живуть переважно такі ж люди. Тебе засік пенсіонер, якому вдосвіта не спалось. Це тільки один з кадрів кінострічки.