У великій вітальні, заставленій арабськими меблями, за великим обіднім столом, поклавши голову на обрус, сидів дідуган. Біля рота й носа в нього рудявіли дві плями. Дід був мертвий. Побіжного погляду досить було Тищенкові, щоб упізнати власний удар по голові. Колись такого удару скуштував один із рекетирів. На тімені старого не знати було синця, але голова немовби вгрузла в плечі. Ліва рука його була витягнута на столі, права звисала. Старий, видно, зазнав удару тієї миті, коли сягнув до кнопки сигналізації, вмонтованої під столом.
— Схоже на вбивство, — мовив Іван Іванович, тамуючи тривогу в голосі. — Кепські справи.
"Ото й усе, що з нього витекло..." — подумав Тищенко, роздивляючись маленькі плями запеченої вже крові.
— Атож, — погодився він уголос. — І я, здається, знаю, хто це вчинив.
Флегматичне обличчя керівника Центру перевтілення на очах полотніло. Він усе зрозумів. Як і те, що подія сталася через його недбальство. Тим часом Тищенко завважив, що одне з вікон на вулицю прочинене, а на лутці виднів слід від черевика. "Навіщо він уколошкав поплічника? — не знав що й думати батько "Експарки". — Старий йому не повірив? Подумав, що до нього вдерся божевільний?"
— Ось і все, — озвався Іван Іванович.
— Що саме?
— Кінець моїй кар’єрі. — При цих словах із нього раптом спав ореол могутности. Посеред кімнати стояв не старий ще чоловік, який навіщось убрався в одяг свого діда. На пещеному обличчі залягли глибокі зморшки, воно вмить посіріло.
Попри прочинене вікно в кімнаті було тепло, в комині, обкладеному блакитними кахлями, ще жевріло... Нараз дзеленькнув телефон. Керівник Центру перевтілення здригнувся, відтак нерішуче простяг руку до слухавки. Його очі з білястими віями стали братися полудою.
— Вас, — сказав він.
Тищенко почув у трубці свій власний голос:
— Подивись на те падло та поміркуй над моєю пропозицією. Але довго думати не раджу...
— Нащо ти це зробив?
— Поясню при зустрічі. — Залунали короткі гудки, на тому кінці поклали трубку.
— Сатана, а не людина. Звідки йому було знати, що я тут?
— Ну, це не так важко вирахувати. Адже ви повернулися у світ, де вже не зосталося нікого з ваших ровесників... Природно, що вас потягне сюди. Дивує інше — нащо було вбивати старого, який мирно собі дотлівав? Ну, були, були гріхи в нього. Писала про них так звана незалежна преса. Але чому ж він не вбив тоді, як про ті гріхи довідався?
І тут Тищенко помітив на стіні між двох стрілчастих вікон портрет того самого чоловіка, що і в офісі "Порядку". Полотно було зроблене майстерно, якщо не рахувати очей — в них не вгадувалося ні настрою, ні бодай натяку на якусь думку. Портрет, видно, мальовано ще за життя людини, бо фарби на ньому потемніли. То був образ Особи, чия сутність повернулася в матеріальний світ у його, Тищенковій подобі. "Нащо було вбивати того, хто все життя прожив під твоїм образом, як під іконою?" — губився в здогадах батько "Експарки".
— То як тепер бути? — озвався Іван Іванович ослаблим голосом.
— Телефон прослуховується? — почув він у відповідь.
— Ні.
— Тоді зробімо так...
Тищенко-Компанієць висмикнув із-під трупа скатерку, протер нею стіл, надто у тому місці, де були плями крови, потім обидві лутки і кинув її в комин. Коли від неї зостався тільки попіл, розворушив жар коцюбою.
— Старий помер своєю смертю, — мовив він. — Йому й так пощастило пожити...
Іван Іванович глянув на нього вдячно, а тоді зняв слухавку і, накрутивши номер, сказав:
— Каламус помер... Та, мабуть, недавно... Ні, охоронці не знають. Ми щойно приїхали до нього з Компанійцем, але він уже був холодний.
...Коли підходили до авто, керівник Центру зауважив:
— Незабаром люду сюди наїде... — і по хвилі додав: — Ви мали рацію — провідника слід знищити. Він може наробити лиха.
— Мені потрібна зброя, — сказав Тищенко-Компанієць.
— Авжеж, — потвердив Іван Іванович. — У машині, в тому ящику, де наручники, лежить пристрій, що замінить вам пістолет. Стріляє хімічною сполукою, що миттю паралізує, але не вбиває. На жаль, це знаряддя ми самі не виготовляємо, а купуємо за кордоном.
Коли сідали в авто, Тищенко помітив, що віддалік стоїть знайомий мікроавтобус. Отже, їх весь час супроводжували.
— Ну, як він там? — поцікавився шофер-секретар.
— Ніяк, — відказав керівник Центру. — Помер.
Вони рушили і якийсь час їхали мовчки, а тоді знову озвався шофер:
— Шкода. Тепер, коли ви повернулись, — повів оком на лже-Особу, — він був би особливо потрібен. Усе відбувалося на його очах. Якісь рекомендації старий ваш соратник, напевне, напрацював. З ним удвох ви б...
— Ми спробуємо його повернути, — сказав Іван Іванович.
Тим часом Тищенко не знав, що й думати: нащо було "месії" вбивати соратника? Убивством, як і телефонним дзвінком, крім зайвого алібі для свого ворога — лже-Особи, він нічого не досяг. Це була якась гра темного, в якій Тищенко нічого не тямив.
4
Каламуса поховали з великими почестями. В почесній варті стояли по черзі всі чільні люди асоціації "Порядок", а тих, хто хотів попрощатися з патріархом, понаїжджало з усіх усюд. Похорон нагадував містичне дійство, метою якого було згуртувати членів великої всесвітньої сім’ї. Труну обступили: син Каламуса — старий, років на сімдесят, онук — один із функціонерів "Порядку", і правнук — високий, тонкий, як лозина, молодик із безвільною нижньою щелепою, та правнук — малюк п’яти-шести років. Тищенко-Компанієць, одягнений у коричневий костюм із чорною краваткою, стояв у гурті між ефіопом і корейцем; він почувався мурашкою на похороні мурашиної матки. "Занепадає рій, занепадає... — думав Тищенко. — Скидається на те, що він уже вичерпав свій біологічний ресурс".
Через день після похорону Кламуса знагла помер від крововиливу в мозок його син. Іван Іванович, повідомивши про це лже-Особу, додав не без тривоги:
— Здається, випадок аналогічний.
А ще за кілька днів загинув у автокатастрофі Каламусів онук. На крутому віражі траси за містом, кудою онук щодня повертався до свого заміського будинку, хтось розлив мастило. Легковик, збивши придорожнього стовпа, перекинувся кілька разів. Водій відбувся подряпинами, а пасажир, працівник апарату "Порядку", загинув.