— Але ж є людина, якій усе відомо, — нагадала лже-Особа.
— Усе, крім коду. До того ж кооператив, що ним керує та людина, перебуває на межі руйнації. Грошова ін’єкція за послуги провідника становища не виправить. Досить зачекати день-два, і людина та сама запропонує співпрацю. Якщо ж її ліквідувати, то потрібен буде новий провідник, а це зайвий свідок. Практика показала, що краще мати справу багато разів з одним типом, аніж по разу з багатьма. Втім, як ви скажете, так і буде.
То був двокімнатний номер типового тризіркового готелю. Тищенко хоч і мав усе те в Компанійцевій пам’яті, проте його власна духовна сутність уже за звичкою оцінила ситуацію так: якщо доведеться тікати, то найкраще через балкон.
Дівчина дивовижної вроди (в ній поєднувалися слов’янські риси з тюркськими) дивилася на нього з сусіднього балкону. Він кивнув їй. Поруч із ним стояли водій-секретар та Іван Іванович. Сусідка відповіла стриманим усміхом. Либонь, вона здогадувалася, якого поважного птаха сюди занесло. У сталево-сірі кітелі вбиралися тільки верховоди "Порядку". На великому пещеному обличчі керівника Центру перевтілення майнула добродушна усмішка, мовляв: "Ця красуня тепер твоя".
...Була ніч, у прочинене вікно зазирав місяць. Тищенко-Компанієць лежав у розкішному ліжку під шарлатовим марселіном. Годину тому Іван Іванович, що оселився за стіною в суміжному номері, повідомив, що провідник не з’явився ні вдома, ні в офісі "Експарки". Не знайшли його і в готелях. Секретна служба "Порядку" вже взяла під пильний нагляд усіх його знайомих і близьких.
"Якщо месія не скористався з моєї пам’яті, то він має діяти відповідно до своєї, — міркував Тищенко. — От тільки в який спосіб? Усе його покоління вимерло. Якщо хтось і залишився, то це одиниці. По суті, він прибув у чужий, незнаний світ, на руїни імперії, що її колись створив; прибув під чужим ім’ям, до того ж ошуканий. До яких дій може вдатися Особа за такої ситуації? Найрозумніше було б зачаїтися, пересидіти, а тоді зателефонувати, або написати в асоціацію "Порядок" і повідомити про підміну. В пам’яті моїй, що нею він зараз володіє, певне, немає телефонів та адрес асоціації, проте в ній міститься шлях від офісу "Порядку" до Центру перевтілення. Отже, прибулець із потойбіччя шукатиме способу подзвонити або написати туди. Втім, цілком може бути, що він отримав від Компанійцевої сутности ще якусь інформацію і діятиме згідно з нею. Так чи так, а загроза викриття збільшується з кожною миттю, — думав Тищенко-Компанієць.
Відхилились двері, у просвіті з’явилося обличчя дівчини з сусіднього помешкання — то була Компанійцева коханка.
— Заходь, Надійко, — сказав він, підводячись із ліжка.
Дівчина скинула халат і була тепер у прозорому пеньюарі.
— Лежи, лежи, Родику, — мовила лагідно. — В тебе сьогодні, певне, був важкий день...
Вона замкнула двері і, підійшовши до ліжка, гулькнула під марселін. Її дії були такими природними, ніби вона була йому дружиною. На мить він заціпенів, а тоді тіло Компанійцеве немовби хтось запалив ізсередини. Тищенко вперше відчув, що це не його плоть — вона не корилася його нордичній стриманій сутності. Він ніби розвтілився, як тоді під аркою, коли душу відокремили від тіла, аби скерувати її у світ Вселенського Духу. Тільки тоді його сутність зробилася всевидющою, і він ставав очевидцем усього, чого торкалася думка; тепер же він наче був на святі чужого кохання. Вони кохалися як двоє німих — дівчина не казала ласкавих слів, а тільки впиналася йому в спину нігтями. З відчуттям гострого болю його охоплювало почуття особливої насолоди.
Вона зникла так само несподівано, як і з’явилася. Здавалося, все те майнуло уві сні, в кімнаті зосталися лишень пахощі парфумів і розпашілого жіночого тіла... А також "похмілля". Він уперше зрадив дружину. Малим виправданням було те, що чужа плоть йому не корилася.
Сон не йшов до віч, і Тищенко став знайомитися з Компанійцевою пам’яттю. То була дивна інформаційна комора, де зберігалися: історія — правдива й препарована; діалектика — справжня і зіткана з суперечностей та крутійства; любов до людини і цілковита зневага до неї. По суті — інформаційне вмістилище для гравця-штукаря. Він там побачив і Надійку — дівчину, до якої Компанійця тягло, як до тимчасового партнера, не більше. На згадку про дівчину тіло знову затремтіло, тонкі ніздрі його заворушилися, ловлячи пахтіння жіночої плоті, що не вивітрилося ще з кімнати. Він підхопився і як був у спідньому поспішив у сусідний номер. Втім, Тищенко не міг би сказати з певністю, що він пішов тільки за бажанням Компанійцевої плоті... Надійка його, напевно, чекала, бо сказала:
— Замкни двері, Родику.
...Тищенкова сутність, переможена Компанійцевою плоттю, помалу розчинялася уві сні. Перед тим, як поринути в забуття, він іще почув шепіт:
— У тебе зосталося щось випити?
— Там, у барі, коньяк.
Він уже спав, коли Надійка повернулась.
— Прокинься, любий, — зашепотіла вона злякано. — У тебе хтось є.
Він розплющив очі. Небезпека, що досі витала невидимим туманом, раптом сконденсувалася, стала фізично відчутною. Сутність батька "Експарки", недавно ще збезчещена і принижена чужою плоттю, раптом повстала — цільна й могутня.
— Звідки ти взяла?
— Дух. Я тільки прочинила двері... Там чужий дух.
— Ти не помиляєшся?
— Ні. Там хтось є. Сидить у темряві.
"Оперативно, — подумав Тищенко, — як він сюди проник? Всюди ж охорона". Тим часом треба було негайно діяти; він узяв слухавку і накрутив номер свого помешкання. Там не відповідали. За хвилину знову зателефонував і не клав слухавки, аж поки зникли гудки. Проте з того боку не озивалися. Він показав Надійці на балкон і, коли та вийшла, причинивши за собою двері, сказав:
— Годі дурня клеїти. Я знаю, що ти сидиш у моєму помешканні.
— Воно таке саме твоє, як і тіло, що тепер на тобі, — почувся знайомий голос. То був його власний голос — спокійний, чіткий.
— Ти прийшов, щоб мене вбити?
— Це було б надто просто. Я прийшов, аби повернути собі те, що мені належить, — Компанійцеву плоть.
— А чим погане моє тіло? — мовив Тищенко з усмішкою.
— Як для пройдисвіта — непогане, — відказав прибулець із потойбіччя і, мить повагавшись, додав: — Чим тільки напхана твоя голова?! Якісь ризиковані акції, підводні човни, вертольоти, ракети... Дитячі забавки, перенесені у світ дорослих. Крізь той мотлох ледь-ледь проглядається родина. Не кажу вже про звичайні людські втіхи. Хоч би якась гулянка в пам’яті відбилася!