Назарько жив у будиночку, Шляхтичі теж мали свій будиночок, Калмик же мешкав у цегляному домі на другому поверсі, його балкон виходив просто на Глиняну гірку, звідти можна було спостерігати життя довкола, можна було виголошувати промови, збираючи внизу натовпи однодумців, можна було й просто собі стояти, колупаючись у носі, не маючи ще жодного уявлення, що з тебе вийде у майбутньому. Так всі троє зближені були життям на Глиняній гірці. Потім Назарько, як старший, взяв їх собі в зброєносці, зцементував перевагою у віці, ще далі відбувся непомітний процес переходу від звичайного байдикування до дрібних крадіжок, до ласування чимось там смачним, затим був перший ковток горілки: сил більшало, хотілося позбутися їх надміру, бо сила нерозтрачена пропадає, розхлюпується марно, а вони вже збагнули, що з власної сили можна видобути сякі-такі приємності, дістатися до принад життя. Так вони пустилися берега.
Іноді пробували працювати, йшли на завод, влаштовувалися, але ненадовго, знову виривалися на "волю", знову щось витворяли; Калмик щодалі набирався більше сприту й хитрощів, він обдумував усе так, що вони ніколи не ловилися, безкарність вчинків штовхала на нові злочини, їх відкидало все далі й далі на узбіччя життя, але вони намагалися утриматися бодай зовні серед звичайних людей, знову поверталися на завод і на свою Глиняну гірку (в них було куди повертатися, і в цьому був їхній порятунок), потім Назарько, а за ним і Шляхтич одружилися, вибравши собі найвродливіших дівчат на Глиняній гірці, і тим самим забезпечили собі ще більше шляхів для повернень; Калмик, щоправда, надавав перевагу самотності, він прагнув навіть до самотності досконалої, про яку не можна нічого розповісти, скласти бодай куценьку історійку, сам по собі він би не становив жодної цікавості, якби не його з'єднаність із Назарьком і Шляхтичем.
Тут не буде опису всіх вчинків нашої трійці. Коли пізніше ця історія складалася в свідомості багатьох сучасників Василя Шляхтича, то в ній опускалося все, що може бути віднесено до статистики, до простого переліку. Нотувалися тільки вузлові пункти. Перший: ота приспівка, що нею хлопці дратували непманів:
Шички — прички,
мукомор — бомага,
липки — припки,
голки для примуса...
До приспівки додавався "гривеник на трьох". Без гривеника не могло бути ні приспівки, ні взагалі цієї історії.
Потім виникав аж сороковий рік. Все інше пропускалося як несуттєве, а може, від неспроможності дошукатися причин, від невміння пояснити, бо легко віднотувати послідовно події, але важко скласти історію. Так от від приспівки з "гривеником на трьох" перекидався місток відразу в сороковий рік, коли троє, тепер уже дорослих дядьків, а не хлопців з Глиняної гірки (треба зауважити, що вони завжди й уперто поверталися на свою Глиняну гірку, і зовні в них тепер нічого не змінилося в їхній дислокації: Шляхтич і Назарько в батьківських будиночках, Калмик — у цегляному домі на другому поверсі з балконом), здійснили нарешті чи то в Одесі, чи то в Ростові свою найбільшу акцію; Назарько й Шляхтич були звичайними виконавцями операції, ідея ж і всі деталі проведення належали Калмикові, який виходив з передумови, що все геніальне — просте. Десь там грабують банки, нападають на поштові вагони, ріжуть вночі сейфи — все це риск, небезпека, нервування, все вимагає тривалої підготовки, спеціального інструменту, великих фахових знань, коли хочете. Калмик запропонував найпростіший метод виймання грошей з сейфів — забирати гроші разом із сейфами.
В обідню перерву вони заходили до якої-небудь установи, простували до бухгалтерії, Назарько й Шляхтич з кількома спільниками тягли звідти сейф, Калмик збирав кілька стільців для видимості, спокійно собі виходив на вулицю, де стояла звичайнісінька тачка, якою возять комоди й дивани зі спинками (машин вони не діставали, бо це клопітно, окрім того, на машині завжди номери, хтось там запам'ятає, стануть шукати, ниточка приведе до клубочка, тому — ніяких ниточок!). Сейф вантажили, зверху клали кілька стільців і зникали в невідомому напрямку!
Іноді хтось із співробітників міг поцікавитися:
— Куди це ви?
— Перевозимось,— відповідав Калмик.
— Чому ж ніхто нічого не каже?
— А от ми й кажемо.
Так вони обчистили кілька установ, не всі сейфи виявилися наповненими грішми, але й здобутого виявилося досить, щоб трійця повернулася на свою Глиняну гірку і на цілий тиждень заварила пиятику. Десь на п'ятий чи на шостий день Назарько вдарив Калмика, бо той відмовився далі пити. "Ах, ти не п'єш, коли я наливаю? Ах, ти ж ота відома особа жіночого роду, яка має тісні стосунки з собачим царством!" І клацнув Калмика по парсуні. Удар був ніби легкий, короткий, майже непомітний, але Калмик виплюнув зуб. Зуби в нього були не куплені, він вирішив не рискувати,— пив. Бо тут діяв закон єдності вчинків: якщо всі п'ють, і ти пий, якщо купатимуться в ополонці, і ти купайся, подряпаються на стіну — дряпайся й ти, хоч це й може видаватися безглуздим. Є старший, вожак, він знає, що робить, а твоє діло: сопіти в дві дірочки і робити, що велять.
А все ж лишаються кожному ті години самотності, коли він чи спить, чи думає, чи просто забуває про все, цього не врахував Назарько, коли вони пізно вночі порозбрідалися по своїх оселях; він якось не подумав про те, що Калмик може образитися, він не зауважив хижого звуження очей у Калмика, коли той з плачливим здивуванням розглядав на долоні в себе вибитого Назарьком зуба; вони розійшлися мирно, з п'яними обіймами й поцілунками, з клятьбою у вічній дружбі й любові до тої відомої дубової дошки, яка рано чи пізно відкриється перед кожним, а тому пий, гуляй і ще раз пий та гуляй. Все було, як завжди, все було так само чудесно, як і тоді, коли вони ще ділили гривеника на трьох і зайву копійку віддавали за старшинство Назарькові, але ранок зовсім відрізнявся від усіх їхніх попередніх ранків, бо їх розбудили не промені сонця, а міліція.
Назарько, ясна річ, не давався. Ще сонним вчув небезпеку, вискочив із постелі, як пружина, але його тут же накірчили, зв'язали і так вивели на Глиняну гірку, на саму її середину, куди вже виводили й Шляхтича. Той не чинив опору, був слухняний, його не зв'язували, два міліціонери з розстебнутими кобурами ішли позад нього на кілька метрів, а ще кілька ждали їх коло будинку, де жив Калмик. Але Калмика ніхто не брав. Найдивніше, що він спокійно собі стояв на балконі й розглядав своїх конвойованих товаришів з таким самим хижим примруженням очей, як видивлявся вчора на свій зуб на долоні.