Годі, мріє, спинись! Годі рватись туди,
Де нам місця немає з тобою,
О, куди ж нам, небого, подітись, куди
З одиноцтвом гірким та журбою!
ІІІ
Наді мною кругом чорна хмара звиса,
Не блисне жадна зірка до віч;
Ранком ясним блакить обіллє небеса —
Заховається злякана ніч.
Та у мене в душі не прокинеться день,
Не заблимає ранок до віч;
Швидко змовкнуть отсі гуки журних пісень,
Згоїть муки незгоєні ніч.
* * *
Не кажи, що без кохання
Твої літа проминуть,
Що дівчачі почування
Марно в серденьку заснуть...
Що пригоди, смутки, втрати
Тобі випали самі,
Що твій жереб — помирати
В душній каторжній тюрмі.
Все минеться, пташко мила!
Слізьми горя не залить...
Чарівницька якась сила
У душі твоїй горить.
Всього маєш ти багато...
А труйні голки вінця?
Покохають тебе свято,
Покохають без кінця!
* * *
Ти чого так забилося важко, [6]
Нерозсудливе серце моє?
Нам з тобою невимовно тяжко,
Та нас кожен за те осміє.
Не звіряй своїх болів нікому,-
Світ не любить чужої сльози.
Не давай волі жалю гіркому,
Не викликуй людської грози.
Кращий друг одіпхне тебе в горі,
Затче уші на зойки твої;
Не турбуй йому ясності в зорі,
Не захмарюй на хвильку її!
Не воруш, не впинайся осою,
Відчепись — чи не бачиш хіба:
Мир пред ним розцвітає красою;
Що для нього якась там журба?
Бо коли він щасливий, найпаче
Ти спокою йому не тривож:
Чи він винен, що в світі хтось плаче,
Неможливо без того... так що ж?
От коли б затужило хто рідне,
Побиватися стало близьке,-
Наше личенько зразу поблідне,
Зрозуміємо лихо таке.
О, тоді ми не знаєм, де дітись,
Ми на ноги поставимо всіх;
Будем руки ламати, молитись,
Поки знову не знайдем утіх...
Годі ж, серце! А здиблються люди,
Що не знають відради, як ми,-
Припади до зболілої груди,
Вилий муки дрібними слізьми!
Хай святкують обранці щасливі!
Не нудись, дурне серце, замовч:
Наші співи сумні та тужливі
В них прокинуть самісіньку жовч.
Треба ввічливим всякому бути,
В шкаралущі убратись товсті
Або згинуть від лютої скрути,
Одуріти навік в самоті!
* * *
Не раз ми ходили в дорогу,
Не раз ми вертались до хати
І знову брели від порогу —
Правдивої цілі шукати.
З борців насміхалася доля,
Зростала, проте, їх громада.
Добробут народний та воля —
То наша найперша засада.
Борців не лякають пригоди:
Шлях, мочений кров’ю та потом,
Нас виведе в панство свободи
Не нині, не завтра, так потім!
Аби не тікали ми труду,
Не падали легко з ударів,
Пригляньмось до нашого люду,
Як сум йому очі охмарив!
Знедолений ладом ворожим,
Він працею держить всі стани...
Ходім же, брати, та поможем
Порвати якшвидше кайдани!
* * *
Годі! Несила, немога
Так безнадійно страждати,
Годі! Скінчилась дорога;
Жизнь догоріла убога...
Більше не здужаю ждати.
Годі! Розвіяні вколо
Мрії мої сумовиті...
Годі! Так пусто, так голо...
Журно згинається чоло...
Гірко чужому на світі!
Годі! Хоча б де єдина
Щира душа відгукнулась!
Годі! Близька домовина.
Що ж? Невеличка людина...
Винна сама, що схитнулась.
ДО О-СІ Б-О
Бувають дні: кругом неначе
Усе окриє мертва тьма;
Безумно серденько заплаче,
Розваги тугоньці нема.
Та бог зна, відки промінь стрічі
Цілющим сяєвом майне;
Струмцем поллються дружні річі,
Засвітить сонечко ясне.
Отак на мить передо мною
Тюрму твій образ озарив,
З гіркою долею земною,
З життям пекельним помирив!
ПОДОРОЖНІЙ [7]
В хугу-непогідь лиху
Дідусь плівся на роботу,
Підтоптався на шляху,
Сів на хвильку коло плоту.
"Здоровесенькі були! —
Паніматка йому з двору.-
Ви б до хати краще йшли,
Ніж отута під сю пору.
Там собі оддихнете...
Правда, в нас непоказненько...
Все ж борщу попоїсте
Та погрієтесь гарненько!"
"Не остав вас добре все!" —
Одрікає подорожній;
В хату клуночки несе,
Підміцня живіт порожній.
Безліч дуків він стрівав
Та панів на всіх дорогах,
А ніхто його не звав
Пригостити, крім убогих.
Дальш поплентався дідусь,-
Журна думка тисла груди:
Чим би стала мати Русь,
Коли б ще не прості люди?
ГРИЦЕВІ ГАДКИ
(Переробка)
Затихає всюди,
Гірш мороз крепить;
Спати вклались люди,
Та не всяке спить.
Грицеві цікаво:
Ніч ясна така...
Блідний промінь мляво
По стіні блука...
Сумно крізь віконце
Молодик зорить...
Ба... Чого ж пак сонце
Ярко так горить?
Начитав про лиса...
Хитрий — кат бери...
Страшно серед ліса
Темної пори...
Повно скрізь ведмедів;
Виє вовцюга...
Всього б там угледів...
От хоча б яга...
Кажуть, ніби в ступі
Їздить без коня...
Мало чого глупі
Плещуть навмання...
Є місця, чувати,-
Круглий рік весна...
Добре б побувати,
Що за сторона...
Мабути — далечко...
Може, там пташки
Саме в’ють гніздечко,
Розцвіли квітки...
Що нам з того? Годі!
Квапся заробить,
Батькові в пригоді
Трохи пособить.
І за це спасибі:
Є бідніші нас;
Ми собі при хлібі,
А ті й так під час.
Тих згадати треба,
Так міркую я;
За отих до неба
Вся мольба моя.
Боже правди милий,
Друже бідарів!
Визволь люд похилий
З вічних тягарів!
Хай дуки байдужі
До братів своїх —
З голоду та стужі
Вирятують їх.
Щоб усіх огріли
Ласка та привіт,
Щоб усі зуміли
Полюбити світ!
Отак догадався
Серед ліжка Гриць;
Як уже не клався —
Набік, горілиць,-
Сон не йде хлоп’яті,
Нужаться гадки...
Хоч давно по хаті
Вже хропли батьки.
ОСІНЬ [8]
І
Осінню дмухнуло —
Висохли квіточки;
Хмуро, безпритуло
Глянули садочки.