З півночі (збірка)

Сторінка 4 з 7

Грабовський Павло

Годі, мріє, спинись! Годі рватись туди,
Де нам місця немає з тобою,
О, куди ж нам, небого, подітись, куди
З одиноцтвом гірким та журбою!

ІІІ

Наді мною кругом чорна хмара звиса,
Не блисне жадна зірка до віч;
Ранком ясним блакить обіллє небеса —
Заховається злякана ніч.

Та у мене в душі не прокинеться день,
Не заблимає ранок до віч;
Швидко змовкнуть отсі гуки журних пісень,
Згоїть муки незгоєні ніч.

* * *
Не кажи, що без кохання
Твої літа проминуть,
Що дівчачі почування
Марно в серденьку заснуть...

Що пригоди, смутки, втрати
Тобі випали самі,
Що твій жереб — помирати
В душній каторжній тюрмі.

Все минеться, пташко мила!
Слізьми горя не залить...
Чарівницька якась сила
У душі твоїй горить.

Всього маєш ти багато...
А труйні голки вінця?
Покохають тебе свято,
Покохають без кінця!

* * *
Ти чого так забилося важко, [6]
Нерозсудливе серце моє?
Нам з тобою невимовно тяжко,
Та нас кожен за те осміє.

Не звіряй своїх болів нікому,-
Світ не любить чужої сльози.
Не давай волі жалю гіркому,
Не викликуй людської грози.

Кращий друг одіпхне тебе в горі,
Затче уші на зойки твої;
Не турбуй йому ясності в зорі,
Не захмарюй на хвильку її!

Не воруш, не впинайся осою,
Відчепись — чи не бачиш хіба:
Мир пред ним розцвітає красою;
Що для нього якась там журба?

Бо коли він щасливий, найпаче
Ти спокою йому не тривож:
Чи він винен, що в світі хтось плаче,
Неможливо без того... так що ж?

От коли б затужило хто рідне,
Побиватися стало близьке,-
Наше личенько зразу поблідне,
Зрозуміємо лихо таке.

О, тоді ми не знаєм, де дітись,
Ми на ноги поставимо всіх;
Будем руки ламати, молитись,
Поки знову не знайдем утіх...

Годі ж, серце! А здиблються люди,
Що не знають відради, як ми,-
Припади до зболілої груди,
Вилий муки дрібними слізьми!

Хай святкують обранці щасливі!
Не нудись, дурне серце, замовч:
Наші співи сумні та тужливі
В них прокинуть самісіньку жовч.

Треба ввічливим всякому бути,
В шкаралущі убратись товсті
Або згинуть від лютої скрути,
Одуріти навік в самоті!

* * *
Не раз ми ходили в дорогу,
Не раз ми вертались до хати
І знову брели від порогу —
Правдивої цілі шукати.

З борців насміхалася доля,
Зростала, проте, їх громада.
Добробут народний та воля —
То наша найперша засада.

Борців не лякають пригоди:
Шлях, мочений кров’ю та потом,
Нас виведе в панство свободи
Не нині, не завтра, так потім!

Аби не тікали ми труду,
Не падали легко з ударів,
Пригляньмось до нашого люду,
Як сум йому очі охмарив!

Знедолений ладом ворожим,
Він працею держить всі стани...
Ходім же, брати, та поможем
Порвати якшвидше кайдани!

* * *
Годі! Несила, немога
Так безнадійно страждати,
Годі! Скінчилась дорога;
Жизнь догоріла убога...
Більше не здужаю ждати.

Годі! Розвіяні вколо
Мрії мої сумовиті...
Годі! Так пусто, так голо...
Журно згинається чоло...
Гірко чужому на світі!

Годі! Хоча б де єдина
Щира душа відгукнулась!
Годі! Близька домовина.
Що ж? Невеличка людина...
Винна сама, що схитнулась.

ДО О-СІ Б-О

Бувають дні: кругом неначе
Усе окриє мертва тьма;
Безумно серденько заплаче,
Розваги тугоньці нема.

Та бог зна, відки промінь стрічі
Цілющим сяєвом майне;
Струмцем поллються дружні річі,
Засвітить сонечко ясне.

Отак на мить передо мною
Тюрму твій образ озарив,
З гіркою долею земною,
З життям пекельним помирив!

ПОДОРОЖНІЙ [7]

В хугу-непогідь лиху
Дідусь плівся на роботу,
Підтоптався на шляху,
Сів на хвильку коло плоту.

"Здоровесенькі були! —
Паніматка йому з двору.-
Ви б до хати краще йшли,
Ніж отута під сю пору.

Там собі оддихнете...
Правда, в нас непоказненько...
Все ж борщу попоїсте
Та погрієтесь гарненько!"

"Не остав вас добре все!" —
Одрікає подорожній;
В хату клуночки несе,
Підміцня живіт порожній.

Безліч дуків він стрівав
Та панів на всіх дорогах,
А ніхто його не звав
Пригостити, крім убогих.

Дальш поплентався дідусь,-
Журна думка тисла груди:
Чим би стала мати Русь,
Коли б ще не прості люди?

ГРИЦЕВІ ГАДКИ
(Переробка)

Затихає всюди,
Гірш мороз крепить;
Спати вклались люди,
Та не всяке спить.

Грицеві цікаво:
Ніч ясна така...
Блідний промінь мляво
По стіні блука...

Сумно крізь віконце
Молодик зорить...
Ба... Чого ж пак сонце
Ярко так горить?

Начитав про лиса...
Хитрий — кат бери...
Страшно серед ліса
Темної пори...

Повно скрізь ведмедів;
Виє вовцюга...
Всього б там угледів...
От хоча б яга...

Кажуть, ніби в ступі
Їздить без коня...
Мало чого глупі
Плещуть навмання...

Є місця, чувати,-
Круглий рік весна...
Добре б побувати,
Що за сторона...

Мабути — далечко...
Може, там пташки
Саме в’ють гніздечко,
Розцвіли квітки...

Що нам з того? Годі!
Квапся заробить,
Батькові в пригоді
Трохи пособить.

І за це спасибі:
Є бідніші нас;
Ми собі при хлібі,
А ті й так під час.

Тих згадати треба,
Так міркую я;
За отих до неба
Вся мольба моя.

Боже правди милий,
Друже бідарів!
Визволь люд похилий
З вічних тягарів!

Хай дуки байдужі
До братів своїх —
З голоду та стужі
Вирятують їх.

Щоб усіх огріли
Ласка та привіт,
Щоб усі зуміли
Полюбити світ!

Отак догадався
Серед ліжка Гриць;
Як уже не клався —
Набік, горілиць,-

Сон не йде хлоп’яті,
Нужаться гадки...
Хоч давно по хаті
Вже хропли батьки.

ОСІНЬ [8]

І

Осінню дмухнуло —
Висохли квіточки;
Хмуро, безпритуло
Глянули садочки.