ПЕРЕДМОВА
Переважна частина того, що я зібрав отут докупи, написана в нинішньому, 1895 році, а явилась випливом тих тяжких болів душевних, які переживав останнього часу. Тому-то такі сумні, тужливі гуки посилаю до рідного краю "З півночі", і тому-то так багацько в збірнику особистих мотивів, котрими, по моїй думці, найменше повинен займатись співець-громадянин. Але думка думкою, а почування почуванням. Може, мені соромно буде колись згадати про ту слабість внутрішніх сил, про той упадок духа, що сплодили подавані оце читачеві мої розпучні співи, може... Гірко подумати, та ще гірше було б знищити без жалю ті вистраждані співи, власними руками пошматувати своє намучене серце; знайдуться людці, що й без нас "сю панщину одбудуть", нехай же й відбувають. Коли б серед моїх хорих зойків щира юнацька душа відшукала для себе часом і дещо втішного та відрадного,— з мене було б досить... Поміщені між іншими тут переклади з великоруської мови становлять невеличкий початок ширшої праці, за котру я взявся, щоб познакомити українську громаду (особливо галицьку) з кращими взірцями багатої сусідської поезії. Коли б тільки лиха доля не стала на перешкоді до здійснення мого смиреннійшого заміру, не знівечила його, як чимало других. Та будь-що-будь, рушив у дорогу, то годі спинятись!
Червень 1895
Павло Граб
СУМНІ СПІВИ
(Присвятив Ользі)
ДО...
Ярмо важуче —
То твій вінець,
Життя замуче
Тебе вкінець.
Всю сум обійме...
З чола ж твого
Сам кат не здійме
Вінця того.
Він сяти буде
Зі споду тьми,
Любов розбуде
Межи людьми!
СИРОТИ
Дітки маленькі кликали маму:
"Вставай, голубко, нене кохана,
Прокинься швидше та кидай яму,
Бо ми не їли з самого рана!"
Даремно ждати; побігли в клуню:
"Чом не йде мама? — скажи, татуню!"
"Пождіть, не плачте, дітоньки милі,
Не видно — прийде ваша матуся,
Зварить кулешик, дасть льолі білі,
А я ще трохи помолочуся".
Не ждеться діткам, побігли в клуню:
"Де ж наша мама? — скажи, татуню!"
Голову сумно тато понурив,
Обійняв діти, та що казати?
Трьома струмцями піт з його дзюрив;
Лишив роботу, побрів до хати,
Злагодив їсти і знов у клуню.
А діти вголос: "Куди, татуню?"
Зіб’ються нишком собі в куточок,
Глянуть в віконце, заплачуть гірко;
На столі часом хоча б шматочок,
А їх до того цілих п’ятірко...
Вони б хотіли побігти в клуню,
Так до розправи взяли татуню.
Зростають дітки і голі й босі,
Вже не питають, бо зрозуміли,
Чом не приходить матуся й досі.
Нелюдські злидні кругом обсіли,
Опорожнили комору й клуню,
По заробітках женуть татуню.
Надворі люто тріщать морози,
А він працює і дні і ночі;
Краялось серце, змерзали сльози,
Поки не сплющив навіки очі.
Побіжать дітки із хати в клуню:
"На кого кинув ти нас, татуню?"
ЖУРБА
Засмутилась, похилилась
Молода верба...
Прилучилась, одружилась
З козаком журба.
Обсипає верба віти,
Станом поника...
Де незгодоньку подіти?
Давить козака.
Пада листя в бистру воду,
Швидко уплива...
Сиротина ясну вроду
Слізьми облива.
Прийде весна, прийде друга —
Зацвітуть гілля...
Не раз суму зникне смуга;
Усміх загуля.
Та середина давненько
Всушена вербі...
Не дасть вражене серденько
Радоньки собі.
Вмира верба, посихає,
Віджива на мить...
Так серденько: то стихає,
То ще гірш щемить..
* * *
Не згинайсь, угамуй своє горе;
Знай — надії твої чарівні
Згоять разом зневірення хворе,
Розцвітуть, мов квітки запашні.
Не довіку конатимеш в горі;
Потривай лиш: розтануть сніги,
Запестріються луки просторі,
Закрасують поля навкруги.
Зникне швидко пануюче горе;
Обновить твою душу весна;
За водою спливе в синє море
Все, чим дійсність гірка та сумна.
Як безплодно носитися з горем,
В піснях виспівай краще йбго,
Певно, й ми своє серце поборем
І притулим хоч раз до твого.
Подивись: пронеслось твоє горе,
Як проносяться хмари густі...
Ти заблисла, сподівана зоре;
Знов воскресли ви, сни золоті!
* * *
Не сумуй, що врода
Опадає з личка;
Не сумуй: то шкода
Дуже невеличка.
А журись, що марно
Гине сила краща,
Що минає хмарно
Молодість пропаща.
Що твоя відвага
Не палає гнівно;
Що світові блага
Не всім служать рівно.
Хай важка дорога,
Хай похмурі днини,-
Все зроби, що мога,
На користь країни!
В ланцюгах неволі
Гинучи заранку,
Жваво проти долі
Бийся до останку!
ПЛОВЕЦЬ
Пам’ятаєш мудру раду —
Не пускатись в згубний мир?
Ти ж подався без огляду
І налучив просто в вир.
Закрутили в своїй пащі
Тебе піняві вали;
Поривання твої кращі
Тебе в прірву затягли.
Але й гинучи зарані
В борвах виючих отих,
У добра та зла пізнанні
Ти вишукував утіх.
* * *
Собаки брешуть; я прочнувся:
Знадвору шемріт доліта...
Хотів озватись, та й запнувся...
Оце, крий господи, слята! [3]
У хату сунеться добродій,
Синемундирний, [4] як мара,
А ціла низка "благородій"
За ним у двері напира.
Чи не лиха ж мені година:
Яке недобре їх несе?
Ну, чим завадила людина?
Перепаскудять зараз все...
СТОМА
Тихо, наче у могилі;
Замира душа...
Мої думоньки безсилі
Стома заглуша.
Тільки стука дощ у кришу;
Вітер загува,
Зворушає сумну тишу,
Серце надрива.
* * *
Чи ви живі, чи повмирали;
Чи я діждусь коли, чи ні,
Щоб клаптик часом переслали
Паперу братнього мені?
Прохав, молив... Що більше вдію?
Хоча б хто на сміх написав...
То все б кохав дурну надію,
Все б долі привид не згасав.
В ХОРОБІ
До свого горя зачини дверці,
Бо, коли сльози поллються в тебе,
Защемлять рани на хворім серці,
Кожен згадає тільки про себе.
Не шукай в світі ніде розваги,
Бо хто простягне на поміч руку?
Не жди, не думай: дурні забаги...
Усяке втопить тебе в багнюку.