"Я переповів тільки слова мого наставника".
"Не сумніваюся, бо не гадаю собі, щоб ви мали сміливість самочинно здержувати короля Карла ХІІ у переправі на турецьку територію. За це прийшлося б вам заплатити головою".
"Головою?"
"Щонайменше. Впевняю вас своїм лицарським словом, ще король не стерпить обиди і не дасть позбавити себе права азилю".
"Баша не позбавляє короля Карла того права. Навпаки, запрошує до себе".
"Але як? З кількома людьми. Це ж прямо непристойні жарти, мій пане. Король Карло з кількома людьми має перевозитися через Бог, як торговець вовною, або як злочинець, що перед рукою Теміди втікає. Ні, добродію, король Карло без штабу, канцелярії, прислуги і без військової охорони нікуди не їздить і до вас не поїде. Ви, мабуть, не бачили, як їздять королі".
Турок раменами здвигнув, але повторив ще раз, що очаківський баша дає дозвіл на одному човні переїхати королеві і декільком із його найближчих людей через Бог, а інші мусять ждати на рішення з Царгороду. Даремне натякав Понятовський на те, що вони і за труд щедро заплатять, турок прямо затявся, — ні і ні.
"Як же воно буде?" — спитав Понятовський.
"Так, як баша наказав", — відповів турок.
"Гм-ум... знаєте, що? Потрудіться ще раз до свого баші. Хай він ще раз подумає над цим важливим питанням. Якщо ви приїдете з добрим рішенням, то впевняю вас, що труду свого не пожалуєте. Його величність король уміє щедро нагороджувати добрих і ввічливих людей".
Післанець баші від'їхав. В таборі заклекотіло.
"Що? Турки нас пустити не хочуть? То ми таку далеку дорогу пройшли і стільки всякої біди натерпілися на те, щоб тепер тут, як стадо овець, на різників чекати?"
"Турки хочуть, щоб москалі прийшли, тоді й продадуть нас за добрі гроші".
"Не дочекають вони того."
"Відберемо човни й переправимося без їхнього дозволу."
"Нас тут більше, ніж залоги в очаківському замку."
"І яка залога? Козолупи!"
"Аграмонські бродяги!"
"Татарські сагайдаки!"
"Азіятські волокити!"
"Вірменські злодіяки!"
Сипалися прізвища, відомі з листа Сірка до султана Мохамеда IV.
Старшини заспокоювали козаків, бо боялися, чи котрий з турків не знав нашої
мови.
Але турки поводилися так, буцім не про них казка. Преспокійно продавали свій товар і в міру того, як його меншало, підвищували безсоромно ціни.
"Це вони з нас останній гріш видавити хочуть, щоб голих москалям видати."
"Чести ні сорому не мають."
"Каменецькі кати!"
"Магометового чорта онуки!"
Орлик насилу здержував розгуканих запорожців. "Панове товариство, так не можна. Не дражнім людей, до яких у гостину йдемо."
"Не люди вони, а вовки кровожадні." "Терпіння, панове, терпіння!" "Тут і найтугіший терпець урветься!" "Годі на таку погань дивитися!" "Не стерпимо!"
"Мусите, панове! Гетьман тяжко недужий, бешкету не робіть!" "Пошумить народ і перестане," — заспокоював Орлика сотник Мручко. "Лишіть ви їх на мене."
Шведи й собі гули, як бджоли в улику під весну, хоч усе таки не так голосно, як запорожці.
"Нас турки пустили б, бо ми з ними не воювали ніколи. Це через гетьмана Мазепу
затія".
"Так, так. Козаки набігали на Очаків, то ж не диво, що їх тепер турки не хочуть туди пустити."
"Турки добрий народ, але козаки їм досить сала за шкуру налили". "Так тоді лишаймо козаків!" "Оставмо старого гетьмана!"
"Він і так далеко не заїде. Невже йому не все одно, де вмерти, в Туреччині, чи в Московщині?"
До табору козак на спіненім коні причвалав. Це був один із кращих розвідчиків, прилишений на степах, щоб слідити за рухами московської погоні. Його обскочили товариші, засипуючи питаннями. Ледве обігнався і побіг до Орлика.
Розказував йому, як то Волконський завдяки хворому шведському офіцерові збився зі шляху і мало що не пропав у степах.
"А тепер?" — спитав тривожно Орлик.
"Тепер Волконський попав на наш слід і прямує до Бога."
"Далеко ще?"
"Маршу годин десять, але тому, що військо його притомлене дуже, так може і вдвоє більше."
"Значиться, завтра рано буде?"
"Гадаю, що так."
Орлик відпустив козака, заборонивши йому розказувати правду. А все ж таки, Бог його зна, як і звідки, по таборі понеслася вістка, що москаль недалеко. Збентежився народ. Збиралися гурти, радили, грозили туркам, вигукували на старшин.
"Як не хочуть їхати, хай сидять, аж їх москаль, як рибу в сак, загорне, а ми хапаймо човни і гайда!"
"Негайно, бо як москаль наскочить, то зчиниться таке, що крий Боже!"
Мручко аж умлівав, бігаючи від одної купи до другої та заспокоюючи людей. Коли б не він, то нещастя прийшло б, бо вже і шведи хотіли насильно переправлятися на другий берег ріки. Всіх огорнула тривога, яка звичайно в таких випадках буває. А значна широчінь Богу й нелегкість переправи збільшали ту тривогу. Кожний уявляв собі, що тут діялося б, коли б так появилися москалі. А вони могли появитися кожної хвилини.
Баша відповіді Понятовському не давав. Аж під вечір приїхав його чоловік і повторив перше рішення: "Король в товаристві кількох своїх найближчих людей може переїхати зараз, інші мусять ждати на рішення, яке наспіє з Царгороду." І — тільки.
Шведські й козацькі старшини зібралися на нараду.
"Хай король їде, — казали одні. Побалакає з башею й переконає його, що ждати на рішення з Царгороду неможливо, бо ворог ось-ось тут."
"Не пустимо короля самого: може, це підступ? Турки змовилися з царем".
"Розділять нас від короля і зроблять тоді з ним і з нами, що тільки схочуть," — противилися другі.
"Хай рішає король," — порадив хтось і на тім стало.
"Хай рішає король."
Король рішив, що своїх людей не лишить, казав собі перев'язати ногу, накрився старим плащем і преспокійно заснув.
Сяяли зорі, шумів широкий Бог. Ніч була тиха, — байдужа до горя й тривоги людей.
Турецькі торговці не ховали свого краму. їм довозили з городу новий товар.
Утікачі, заспокоївши голод, гасили спрагу вином. Випили його чимало, білого й червоного, грецького і кримського і — позбулися тривоги.
Весело стали дивитися на світ.
"Москаль, москаль. Не бачив москаля. Як доведеться, то ще йому чуба намнемо."
"Авже ж, авже ж. Москаль на крилах не летить. Утомився і кінь і чоловік. А ми вже відпочили."
"І поживилися і випили дещо. Побачимо, чия візьме."