Доїхали до того озерця, сполошили лебедине стадо, опочивають.
"Тільки, хлопці, коні добре за поводи тримайте, бо як піде тобі в степ, так і не знайдеш, а на степу без коня, що на воді без човна, — пропадеш".
Шведи хотіли огнища розкладати, щоб жарити дичину, так козаки не давали. "Підождіть, не годиться. Огонь зрадливий, подасть ворогові знак".
Над озірцем вигрібували печі, а вміли їх так робити, що тільки дим з них снувався, а полуміні не видно було.
Дехто й вечері не чекав, втома його з ніг повалила, поклався горілиць і хропів. "Якби так усі, — сміявся якийсь запорожець, — то москалі в Полтаві почули б". Втомлені козаки дійсно сильно хропіли, а шведи потягали за ними.
Багато було таких, що зовсім не лягали.
"Як засну, то до мене хоч стріляй, не збудиш. А мені тут лишатися нема охоти. Як наскочать вовки, то й — амінь".
Та вовків поки що не було видно. Зате в болоті рохкали дикі свині.
"Їх тут така сила, що прямо ломакою бий".
"Ану спробуй, зачепи яку. Збіжиться їх такого, що треба доброго коня, щоб утекти".
"Звірина вміє постояти за себе. То тільки ми не рятуємо себе".
"Що не рятуємо? Бувало, що свої ворогам видавали. Знаєте, як у Константинові
було?"
"То, мабуть, давні часи, не чули"...
"Кому давні, а я мов нині бачу, хоч тоді ще лише хлопчиком був. Ото ж як Конєцпольський з Остророгом під Константинів підступили, то козацька залога тихцем серед ночі вибралася з замку й потягла до свого війська. Тільки деякі, душ кількадесят, залишилися по хатах, в добрих знайомих. А на другий день ті добрі знайомі пов'язали їх, як баранів, і, щоб приподобатися своєму панові, князеві Заславському, приставили до ворожого табору. За це їм ласка була, а козакам муки і смерть."
І почалися оповідання на цю сумну тему і оповіданням тим кінця не було.
"Так воно, так. Великогрішні ми і тому доля нам не сприяє. Бог не благословить".
"Старинні козаки того не робили," — перечив котрийсь, але інші доказували йому, що навіть запорожці подібні гріхи на совісті мали. "Але Полтава нас розуму навчила. Під Полтавою ми кріпко стояли. Особливо запорожці".
"То правда, запорожці під булавою Гордієнка показали себе справжніми лицарями. І тепер нікого так не боїться цар, як їх".
"І нікого так не карає. Прямо без суду і без розбору на паль. Але городові осоромили себе. Скільки їх витримало біля гетьмана?"
"Багато в Батурині і в інших городах погибло. Не кажи! Просте козацтво не завело, все одно, чи старинне, чи новики. Навіть молодики трималися славно. Аж любо було дивитися, як бились. Тільки старшини осоромили нас".
"То правда, старшини завели. Якби вони однодушно стали, тоді Україна стояла б, а так Бог вість, що з нею буде".
І вичислювали старшин, що покинули гетьмана в найгіршій потребі, і нарікали на них, проклинали, або прямо спльовували з омерзінням. Що тепер з Україною буде? А що ж би? Цар покасує вольності козацькі, вимордує народ, або як худобу пережене в московські краї, а звідти нахлине кацапня.
"Не бути тому, не бути, — кричали запорожці. — Січ мати, а Луг батько. Сядемо новим кошем, а поки нас, поти й Україні не пропасти. Гетьман ще живий".
"Та яке це життя? От блимає, як в іконостасі лампада, в якій догоряє олія".
"Але Орлик живе. Орлик його права рука. Він усе знає і недаром вони біжать. Під турком нові сили вберуть і на Україну рушить".
"Ах тая протекція турецька! Знаємо, як за Дорошенка було. Хто більше заплатить, за ним турок потягне".
"Не конечно. І в турків є свої політичні рахунки. А політикою то вже Орлик хай крутить, а не ми. Наша річ шабля, а його перо".
"Орлик біля Мазепи, як Виговський біля покійного Хмеля".
"То правда. Але не забувай, що поки був Хмель, поти й Виговський славився великою головою, а не стало Хмеля, то й Виговський змалів. Боюсь, щоб таке і з Орликом не сталося".
Замовкли. На сході небо голубіло. Веселішала земля. Степ шумів, ніби поранковою молитвою молився. Козаки христилися. "Якось воно буде. Під Берестечком також здавалося, що всьому прийшов край і гетьман так само втікав, як тепер, а все ж таки Бог милував і якось ми не пропали. Так не пропадемо й тепер. Коли б Орлик здоров. Та ось і він".
Обтулений козацькою буркою, з шапкою на бік, по-запорозьки йшов кроком різким і певним, ніби його ніяка втома не береться.
"Панове, не спите?"
"Ні, ваша милосте! Як помремо, тоді і спатимемо," — жартували.
"Зараз пізнати, що це старинне козацтво, — погладив їх словом по душі. — При вас і молодик завзяття набереться".
"Авжеж, авжеж, при сухих дровах і мокрі розгоряться".
"А не погасне поломінь на вітрі?"
"Хто вміє огнище розкладати, тому й не погасне", — відповіли. Орлик зрозумів, що то до нього п'ють.
"Гадаю, — відповів, — що досвіду нам не бракує. Багато ми навчились за останні
часи".
"Багато! — притакнули. — Більше й не треба!"
"Щоб ми лиш в один гуж тягнули, так і в малому гурті появиться велика сила".
"Хіба б ми дорешти з глуздів збилися, щоб не бачити, що в єднанні сила".
"Хвалю вас за те, панове товариство, і доброї днини бажаю. Збирайтеся, рушаємо вперед".
11.
Ранок був холодний. Втомлені й невиспані шведи прямо зубами дзвонили. Козаки зіскакували з коней і з возів, бігли і грілися.
Орлик приговорював до них. Жартував, хоч у душі, мабуть, йому не до жартів було.
Ніхто, крім гетьмана, не розумів так добре цілого розміру програної під Полтавою, як він, бо ніхто не був до тої міри втаємничений у плани гетьмана Мазепи.
З того моменту, як гетьман перейшов до Карла, він перед Орликом не скривав нічого. Розкрив перед ним усі карти, всі ходи свосї скрутної дипломатії.
Покійний Богдан Хмельницький був для Мазепи грізним мементо. Людину, якої ніхто не міг побороти, поборола смерть. Мазепа боявся того найгрізнішого з усіх ворогів. Чув, що сили його вичерпуються, що він більше духом, ніж тілом живе, тому й хотів спадщину передати в безпечні руки. Серце тягнуло за Войнаровським, а розум казав, що і про Орлика не треба забувати. Бачив, що за Орликом стояло козацтво і з тим треба буде числитися. Правда, за Войнаровським буде король Карло, але все-таки не він, а козацтво рішить. І тому на всякий випадок готовляв Орлика до булави. Родинне почуття числилося з турботою про добро народне. Воно перед гетьманом Мазепою стояло на першому місці.