Темінь осотувала намучену душу. Місяць вбирав у срібло задуманих людей. Сестри оперлися об себе, кріпко, з довір'ям, і стихли в півсні. Господар не спав.
— Прерау! Після моравської Трібау пересадка (нім.).
Ніч стояла глибока. Тінь мовчазного ґазди, обкутаного хустою у поясі, заворушилася і двигнула на весь ріст.
— Катерино-о! Анни-це!
Встали в сю мить, свіжі, привітні, трохи тільки ніби з похмілля колихалися їх ставні фігури. Закинули на плече мандрівні клунки, розпрощалися осміхом і пірнули безслідно у чорну юрбу.
Незнані сестри, добрі, як білий хліб, приязні, наче сміх весільного решета, як люблю я вас! Ви кожний труд, хоч би найкривавіший, заквітчаєте весняним розмаєм, хрестиками ваших ґерданів приневолите жити саму руїну. Зате ж у могутнім під'ємі, що розбурхає колись спутані сили народу, ви будете — не останні!
[1] Стережи.