Гаррісон Сміт так само звертався до гаданих християнських почуттів присяжних, але за головну тезу обрав хибність смертної кари як такої:
— Це пережиток варварства. Закон учить нас, що вбивство — злочин, а тоді сам дає поганий взірець, майже такий самий ганебний, як і злочин, що його карають. Штат не має права застосовувати таку покару. Вона не досягає, мети. Вона не запобігає злочинам, а лише знецінює людське життя і призводить до нових убивств. Єдине, чого ми просимо, це милосердя. Я певен, що довічне ув'язнення — не така вже й велика ласка...
Мало хто слухав його уважно. Один присяжний, неначе розімлівши від позіхань, що раз по раз долинали звідусіль, сидів посоловілий, і щелепа його так одвисла, що до рота вільно залетіла б муха.
Грін розбуркав усіх.
— Панове,— почав він, виступаючи без нотаток,— ви щойно почули два настійних заклики до милосердя щодо обвинувачених. Мені здається великим щастям, що наші високообдаровані захисники, містер Флемінг і містер Сміт, не були тієї фатальної ночі в будинку Клаттерів. Їхнє щастя, що вони не мали нагоди бути там і закликати до милосердя щодо приреченої на смерть сім'ї. Бо тоді... тоді ми знайшли б уранці не чотири трупи, а більше...
У дитинстві, в рідному Кентуккі, Гріна прозивали Ружею — за рожевий колір веснянкуватого обличчя. Тож і тепер, коли він став перед присяжними, свідомість власної ваги запалила його обличчя, і воно вкрилося рожевими плямами.
— Я не маю наміру вступати в теологічну дискусію. Але я передбачав, що захист вдасться до святого письма як до аргументу проти смертної кари. Ви чули тут цитати з біблії. Та я теж умію читати.— Він рвучко розгорнув Старий завіт.— У цій мудрій книзі говориться дещо й про речі, які нас цікавлять. У "Вийсті"[30], глава двадцята, стих тринадцятий, ми маємо одну з десяти заповідей: "Не убий". Тут ідеться про вбивство протизаконне. Саме так, бо в наступній главі, стих дванадцятий, покара за непослух щодо цієї заповіді формулюється ось як: "Той, що позбавив людину життя, хай буде сам життя позбавлений". І ще одне...
Грін затнувся й ніби ненароком згорнув біблію. Приїжджі юристи посміхнулись і підштовхнули один одного ліктями, бо то був давно відомий судовий фокус — читаючи з біблії, вдати, ніби загубив те місце, а тоді сказати, як оце тепер Грін:
— Дарма. Я гадаю, що зможу процитувати напам'ять. Книга "Буття", глава дев'ята, стих шостий. "Хто проллє кров людини, хай проллють і його кров". Але,— провадив далі Грін,— я не бачу підстав вдаватися до біблії. Закон нашого штату визначає дві міри покарання за зловмисне вбивство: довічне ув'язнення чи страту через повішення. Так говорить закон. А вас, панове, зібрано тут на те, щоб ви впроваджували його в життя. І коли може бути судова справа, де найвища міра покарання виправдана, то це саме вона. Вбивства, про які тут ідеться,— безприкладні своєю жорстокістю. Чотирьох ваших співгромадян забито, мов скотину на різниці. І чому? Не з помсти чи ненависті. Ні — за гроші. За гроші! З поміркованим холодним розрахунком: стільки-от крові за стільки-от срібла. І як же дешево куплено ці чотири життя! За сорок доларів! По десять доларів за життя!..
Грін рвучко обернувся й показав пальцем на підсудних, переводячи його з Гікока на Сміта.
— Вони прийшли озброєні — з рушницею і ножем. Вони прийшли пограбувати і вбити...— Голос обвинувача тремтів, уривався, неначе його душила ненависть до отих двох, що й далі незворушно жували гумку. Він знов повернувся до присяжних і хрипко спитав: То як ви думаєте вчинити? Що ви зробите з цими людьми, які зв'язали свою жертву, перерізали їй горло, а тоді розтрощили голову пострілом з рушниці? Дасте їм мінімальну міру покарання? Гаразд, але це ж тільки один з чотирьох пунктів. А Кеньйон Клаттер, ще зовсім хлопчик, який тільки-но починав жити,— зв'язаний і безпорадний, він бачив, як конає в муках його батько!.. А юна Ненсі Клаттер, яка чула постріли й знала, що далі її черга! Ненсі, яка благала: "Не треба! Ой, прошу, не треба! Ні! Ні! Ні!" Яка жахлива смерть! Які невимовні муки!.. І, нарешті, мати: зв'язана, із заліпленим ротом, вона мусила слухати, як одне по одному вмирають її чоловік, її любі діти... Слухати — аж поки вбивці, оці двоє, що сидять перед вами, прийшли до неї в кімнату, присвітили ліхтариком в очі й пострілом з рушниці урвали життя останньої людини в домі...
Грін зробив паузу й торкнувся рукою чиряка на шиї, що, здавалось, от-от лусне, як і сам розгніваний обвинувач.
— Отже, панове, як ви думаєте вчинити? Дати їм мінімальну покару? Послати їх назад до тюрми, щоб вони втекли звідти або домоглися дострокового звільнення? Тільки майте на увазі: коли вони знову прийдуть убивати, жертвою може стати ваша сім'я. Повірте мені,— урочисто мовив він, дивлячись на присяжних проникливим і суворим поглядом,— чимало великих злочинів чиниться нині лише тому, що свого часу купка легкодухих присяжних знехтувала свій обов'язок. А тепер, панове, я полишаю цю справу на ваш розсуд і сумління.
Грін сів на своє місце. Вест пошепки сказав йому:
— Чудово, сер!
Та не всі слухачі поділяли його захоплення, і тим часом як присяжні обговорювали вирок, один із таких, молодий репортер з Оклахоми, завів суперечку з іншим журналістом — Річардом Парром з канзаської "Стар". Оклахомцеві Грінова промова видалася "брутальним підбурюванням".
— Просто він сказав усю правду,— заперечив Парр.— А правда часом буває брутальна.
— І все ж не можна так жорстоко. Це нечесно.
— Що нечесно?
— Увесь процес. У цих хлопців немає жодного шансу на порятунок.
— Багато шансів вони дали Ненсі Клаттер!
— Перрі Сміт... Боже мій, яке страшне в нього життя!
Парр відказав:
— Багато хто міг би нарозказувати не менше жалісних історій, ніж цей малий покруч. У тім числі і я. Та хоч я й п'яниця, а проте нездатен убити з холодним серцем чотирьох чоловік.
— А повісити з холодним серцем цього покруча? Це як — по-людському?..
Їхню розмову урвав дзвінок, що сповіщав про повернення присяжних. Вони радились усього сорок хвилин. Багато глядачів, передбачаючи скору ухвалу, навіть не залишили своїх місць. Одначе по суддю Тейта довелося послати на його ферму — він поїхав годувати коней. А коли нарешті з'явився в залі, його похапцем накинута чорна мантія стовбурчилась, проте голос звучав суворо й поважно.