Гаррісон Сміт запитав свідка:
— Докторе, а скільки приблизно вбивць пройшло через ваші руки?
— Чоловік із двадцять п'ять.
— Скажіть, будь ласка, докторе, ви знаєте мого підзахисного, Річарда Юджіна Гікока?
— Так.
— Чи мали ви змогу обстежити його як фахівець?
— Так, сер. Я провів психіатричне обстеження містера Гікока.
— То які ж наслідки ваших спостережень? Дійшли ви певної думки, щодо того, чи здатен був Річард Юджін Гікок відрізняти добро від зла, коли чинив злочин?
Свідок, кремезний двадцятивосьмирічний чоловік з круглим, розумним і по-своєму благородним обличчям, глибоко зітхнув, немов набираючись духу для довгої відповіді, але суддя попередив його:
— Ви повинні відповісти "так" чи "ні", докторе. Тільки "так" чи "ні".
— Так.
— І яка ваша думка?
— Я вважаю, що в межах звичайних означень містер Гікок усвідомлював різницю між добром і злом.
Скутий приписом Мак-Нотена ("в межах звичайних означень") — формулою, що не визнає жодних градацій між чорним і білим,— доктор Джонс не міг відповісти інакше. Але, звісна річ, така відповідь розчарувала захисника, і він безнадійно спитав:
— Чи можете ви пояснити свою відповідь?
Безнадійно — бо хоч доктор Джонс і погодився розвинути свою думку, проте обвинувачення мало право заперечити й тут-таки скористалося з нього, пославшись на те, що закон штату Канзас не передбачає іншої відповіді на поставлене запитання, крім "так" чи "ні". Суддя задовольнив протест, і свідка відпустили. Коли не вважати захисного слова до присяжних, що мало бути виголошене другого дня, свідченням психіатра й скінчився захист Гікока. Тепер настала черга Смітового адвоката, старого Артура Флемінга. Він виставив чотирьох свідків: велебного Джеймса Е. Поуста, протестантського священика тюрми штату Канзас; індіанця Джо Джеймса, приятеля Перрі, що приїхав того ранку автобусом із свого глухого закутка на Далекому Північному Заході, відбувши день і дві ночі в дорозі; Дональда Каллівена, з яким Перрі разом служив в армії; і, нарешті, того ж таки доктора Джонса. Перші троє були так звані "особові свідки": їхні свідчення мали на меті виявити деякі людські чесноти обвинуваченого. Та пощастило їм у цьому не дуже, хоч кожен і встиг сказати кілька добрих слів, перш ніж обвинувачення затулило їм роти своїми енергійними протестами, посилаючись на те, що такі суб'єктивні твердження "неправосильні, неістотні й не стосуються справи".
Джо Джеймс, темноволосий, смуглявіший навіть за Перрі молодик невисокого зросту, що в своїй вицвілій мисливській сорочці й мокасинах немовби тільки-но вийшов з темної лісової хащі, повідомив суд, що обвинувачений час від часу жив у його домі — загалом понад два роки.
— Перрі був славний хлопець, усі сусіди його любили. Не пригадую жодного випадку, щоб він вчинив негаразд...
На цьому його і перепинили. Так само спинили й Каллівена, коли той сказав:
— За той час, що ми разом служили в армії, Перрі показав себе хорошим товаришем.
Велебний містер Поуст протримався трохи довше, бо не намагався прямо хвалити обвинуваченого, а в прихильному тоні розповів про свою зустріч з ним у Ленсінгу.
— Уперше я побачив Перрі Сміта, коли він прийшов до мого кабінету при тюремній церкві зі своїм малюнком — портретом Ісуса Христа, намальованим пастельним олівцем. Він приніс його мені для церкви. Той портрет і досі висить у мене в кабінеті.
— Ви маєте фотографію з нього? — спитав Флемінг.
Священик мав їх повний конверт, та коли він видобув ті знімки з очевидним наміром передати присяжним, Логен Грін ураз підхопився з місця.
— Дозвольте сказати, ваша честь, це заходить аж надто далеко...
І його честь подбав, щоб далі це не зайшло.
Викликали доктора Джонса, і після тих самих попередніх формальностей, що й за першої його появи, Флемінг поставив йому головне запитання:
— Із ваших розмов з Перрі Едвардом Смітом та спостережень над ним склали ви собі певну думку щодо того, чи усвідомлював він різницю між добром і злом, коли чинив злочин?
І знову суддя нагадав свідкові:
— Відповідайте "так" чи "ні". Маєте ви певну думку?
— Ні.
У залі здивовано зашепотілися. Флемінг, і сам здивований, сказав:
— Поясніть присяжним чому.
Грін заявив протест:
— Свідок не має певної думки, і цим усе сказано.— Що цілком відповідало законові.
*
Вищий світ округи Фінні ігнорував судовий процес ("Негоже виказувати цікавість до таких речей",— пояснила дружина одного багатого фермера). Проте на останньому засіданні поряд з простими громадянами можна було побачити й чимало місцевих "стовпів суспільства". Своєю присутністю вони немовби засвідчували повагу до судді Тейта і Логена Гріна — визнаних членів їхньої касти. Кілька лав заповнили приїжджі юристи, дехто з досить далеких округ. Їх особливо цікавило Грінове заключне слово до присяжних. Грін, малий на зріст чоловік з люб'язними манерами й непохитною вдачею, якому вже давно перейшло за сімдесят, має гучну славу серед колег, що захоплюються його акторським хистом і, зокрема, гострим, наче у коміка в нічному кабаре, чуттям публіки. Досвідчений криміналіст, він звичайно виступає в ролі захисника, але цього разу власті штату призначили його спеціальним помічником Дуейна Веста, бо відчувалося, що молодий окружний прокурор ще не готовий провести таку справу без кваліфікованої підтримки.
Та, як і більшість улюбленців публіки, Грін мав виступити на завершення програми. А перед тим присяжні вислухали помірковані настанови судді Тейта і підсумкове слово окружного прокурора.
— Чи може бути у вас хоч найменший сумнів щодо вини підсудних? Ні! Незалежно від того, хто з них натискав курок рушниці Річарда Юджіна Гікока, обидва вони однаково винні. Існує лиш один спосіб назавжди убезпечити нашу країну від цих людей. Ми вимагаємо найвищої міри покарання — страти. Цю вимогу диктує не жадоба помсти, а розсудлива обачність...
Далі виступили представники захисту. Промова Флемінга, що її один журналіст назвав "тихим словоблудством", скидалася часом на сумирну церковну проповідь:
— Людина — не тварина. Вона має тіло і має безсмертну душу. І я не вірю, що нам дано право руйнувати її тіло, цей храм, в якому міститься душа...