Ще одна новина: мешканці Нью-Йорка водночас стали неймовірно люб'язними, послужливими, чуйними та ввічливими. Я ще пам'ятаю нестримний індивідуалізм 80-х, коли можна було побачити, як ньюйоркець переступає бездомного жебрака на землі, навіть не уповільнивши ходи. Тепер нічого такого немає. По-перше, тому що усіх бездомних мер Джуліані вигнав з міста, або вони повмирали; але з'явилося й дещо інше: апокаліптична ввічливість. Кінець світу робить людей щедрими. Я бачив, як у снігопад перехожі допомагали сліпому перейти дорогу, як одна жінка підняла парасольку якомусь чоловікові, як двоє людей, що зупинили одне таксі, пропускали одне одного вперед. Треба ж таке, це наче у фільмі Френка Капра! Десять, двадцять разів на день мені зустрічався неймовірний гібрид, ство-ріння-мутант, немислима істота: ньюйоркець-альтруїст.
Одинадцяте вересня призвело до двох цілком протилежних наслідків: люб'язність усередині країни та агресія поза нею.
Мене звуть Девід Йорстон, і мій батько от-от трансформується. Він весь час заперечує, що він супергерой, але його мутація неминуча. Дві хвилини тому він удавав муху: безпомилковий знак.
— Ні, Девіде, я не Супермен! Хоча залюбки б ним був! Думаєш, я надто пишаюся бути таким, яким я є?
Класичне заперечування. Створіння, що наділені суперсилою, завжди прикидаються слабкими людьми, щоб зберегти свободу рухів та незалежність своїх дій. Сильно запахло шоколадом. М-м-м, смакота!
— Це апарат із цукерками на 108-му, — пояснила Лурдес. — Він плавиться.
OK, смердить. Тато бігає по колу, наче мутант у клітці. Аж раптом він помічає камеру спостереження: маленьку сіру коробочку, що висить під стелею. Він кидається до неї, розмахуючи руками, наче млин.
— Гей! Ми тут! You-hou!
Він показує Джеррі в об'єктив, потім підіймає й мене. Аж до синців на біцепсах він мене стискав. Безперечно, це в ньому прокидається суперсила.
— They can see us! Hello there! Заберіть нас звідси!
Він підстрибує, щоб спрямувати камеру в бік дверей, на які він тикає пальцем.
— Look at the door! OPEN THE DOOR! Тато витанцьовує пого не гірше за усіх перців Red Hot. Але ж ці маленькі камери не мають мікрофонів, то нема чого дарма дерти пельку.
На кілька сотень метрів нижче, у безлюдному центрі спостереження, на одному з численних чорно-білих моніторів з'являється сорокарічний чоловік, який відчайдушно жестикулює, двоє його дітей та мовчазна жінка із обличчям кольору кави з молоком, що сидить попід стіною. На решті моніторів спостереження — пусті офіси з розбитим склом, заблоковані ліфти з обгорілими тілами, задимлені коридори, затоплені протипожежними спринклерами фойє, сходи, заповнені сотнями людей, що намагаються спуститися одне за одним і зіштовхуються із сотнями пожежних, що, важко дихаючи, підіймаються. Тисячі червоних лампочок миготять на контрольному табло перед пустими кріслами. Сирени надриваються марно. Якщо Бог дійсно існує, то, питається, де ж він був того дня?
Я ставив одне й те ж саме питання усім, кого зустрічав:
— Have you been to Windows on the World1?
І всі дивилися на мене недовірливо й розгублено.
— Навіщо знову говорити про цей жах?
Із вуст француза це запитання здавалося непристойним і скидалося на вуаєризм. Я хотів оживити ресторан-примару. The Ghost diner. Тоді я знов почав говорити з іспанським акцентом.
— Ma qué esta muy onteressante and I lova youra countrya. Penelopa Cruz she's hot, no? ole, ole!
Багато ньюйоркців казало мені, що їм більше не подобається блакитне небо над їхнім містом. Гарна погода тут більше не є синонімом безтурботності. Підморгуючи Гантеру С. Томпсону, я міг би назвати цей твір "Страх та огида в Нью-Йорку". Департамент внутрішньої безпеки радить громадянам запастися пластикового плівкою та глейкою стрічкою, щоб у разі хімічної чи біологічної атаки перекрити потік ураженого повітря.
Сьогодні я продовжую блукати містом і піднімаюсь уздовж річки Гудзон до причалу 86, де пришвартований гігантський авіаносець "Безстрашний". 25 листопада 1944 року його атакували два японські літаки із камікадзе. Після того його перетворили на "Музей повітря,
1 Чи були ви у "Windows on the World"? (Англ.)
моря та космосу". Насправді це епіцентр американської мілітаристсько-націоналістичної пропаганди. Перед входом читаю на стіні девіз US Air Force, військово-повітряних сил США: "Aim high" (цілься високо). Нечисленним відвідувачам (дітям, що лижуть морозиво, та кільком японцям, що сумніваються у правдивості побаченого) демонструють фільми, що уславлюють US Army. Ось чому я сюди прийшов: під склом усередині авіаносця виставлений уламок фюзеляжу літака рейсу № 11 American Airlines. Я боязко наближаюся до реліквії. Експонат презентований дуже урочисто. У кубі з плексигласу, на шарі сірого попелу, зібраного у Ground Zero, дбайливо викладені кілька зруйнованих предметів: розбитий ноутбук, роздруковані аркуші із запеченими краплями крові. А посередині вітрини — обпалена сталева пластина, розміром десь із квадратний метр: переді мною все, що залишилося від "боїнга", який урізався у Windows on the World. Викривлений, укритий смужками, обгорілий шмат металу. Можна розгледіти овальну діру в центрі розплавленого алюмінію — це ілюмінатор. Усі відвідувачі збираються перед цим вікном у попіл. Window on the dust. Я нахиляюся, усього кілька сантиметрів відділяють мене від рейсу № 11, якби не скло, я міг би торкнутися першого літака Одинадцятого вересня.
Ніколи раніше я так не наближався до моря крові.
ЯК ІСУС НЕ ВРЯТУВАВ МЕНЕ
Як хочеться ще раз скуштувати матусин яблучний пиріг, аромат якого, підіймаючись сходами, будив мене в ліжку. Під помаранчевим, наче вогонь у каміні, небом ми ідемо в машині, маленькій металевій коробочці під зірками. Ми часто їздили уздовж та поперек Техасу, найбільшого штату Сполучених Штатів; тато вів машину, мама спала, ми теж посопували на задньому сидінні, тільки я не спав. Я тільки удавав, ніби сплю. Я слухав такі величезні бобіни, пам'ятаєте? Це наче великі касети, розміром з кишенькову книгу. Можна було переключити з однієї пісні на іншу, тато слухав "Drive my саг" із альбому Бітлів "Rubber Soul", а я наспівував собі "Ьее-beep, bee-beep, yeah!" Або був іще альбом "L A. Woman" групи "Doors", що починався з пекельного блюзу "The Changeling". Заплющивши очі, я хитав головою в такт музиці і боявся, що тато засне за кермом, тому подумки я кричав: "Тату, прокинься".