Мене не було передбачено програмою, це так, але нічого страшного, тисячі людей якось живуть з цим. Але коли я вже народився, то мені дуже щастило: мене пестили, плекали, ніжили, псували, тож на це не можу поскаржитись. Як би там не було, діти завжди незадоволені. То їм обмаль любові, то вже забагато. Не нарікати ж мені, як Ромен Гарі, що мене надто любила мати! Дуже важливо зазнати моральної травми від батьків. Вона нам потрібна. Ми всі — травмовані діти, які потім травмують своїх дітей. Краще вже отримати морального удару від батьків, ніж від чужих людей!
Отже, я дитина, що тимчасово увійшла в цей світ. Я сам запросив себе на цю планету. Довелося ставити на стіл додатковий прибор для мене, шкода, вам залишиться менше десерту. Мене завжди гризе відчуття, ніби я комусь заважаю. Звідси моя пристрасть до паразитичного способу життя: моє життя — це вечірка, на яку я прийшов без запрошення.
Телебачення стало для мене засобом, завдяки якому я роблю себе бажаним. Мені хотілося бачити натовпи людей, які б на колінах благали мене продовжувати жити. Орди закоханих у мене людей, які б вимагали мого приїзду до них. Я хотів бути обраним, знаменитим, знаменитістю. Кумедно, чи не так, заради таких маленьких дурниць постійно примушувати себе працювати, замість того щоб просто залишатися нормальним.
Чому мені було так добре з Кендес? Бо вона "ексбі": колишня лесбіянка краще знає своє тіло, їй добре відомі місця, яких треба торкатися, аби вона отримала оргазм. Жінки, котрі ніколи не спали з іншими жінками, не такі добрі в ліжку, так само як і чоловіки — не бісек-суали. Чому я думаю про секс замість того, щоб рятувати наші шкури? Бо це теж спосіб врятуватися. Допоки я сексуально одержимий, я існую. Коли я почну думати про щось інше, я припиню існувати. Джеррі дивиться на мене так, як зазвичай він дивиться на життя: із неадекватною доброзичливістю. Може, це і є любов? Доброта, яка не має жодних підстав?
— Що ми тепер робитимемо, тату?
— Не знаю. Чекаємо тут. Спускатися немає сенсу.
— З хвилини на хвилину вони висадять команди рятівників на дах, — сказала Лурдес. — Вони виб'ють двері, і ми будемо першими, хто вийде звідси.
— Думаєш? Може, там забагато диму, аби посадити гелікоптер...
— їм не треба садовити гелікоптер. Буде досить спустити на мотузці кілька копів та пожежних із необхідним обладнанням. Чорт забирай, вони ж тренувались виконувати такі завдання...
До Лурдес повернулася надія, це головне. Необхідно, щоб бодай хтось із нас не втратив здатність до самонавіювання в цьому клауст-рофобічному притулку. Надія — наче свідчення, наче киснева бомба, яку ми передаємо одне одному.
— Вони стрибатимуть на дах у чорних костюмах, масках із прорізами для очей та в усьому такому? — питає Джеррі.
— А як же, не рядитися ж їм у Міккі, Дінго чи Дональда, — каже Девід.
— Класна команда, вони б паяльником відчинили ці двері менш ніж за три хвилини, навіть якщо замок накрився.
— Мабуть, вони могли б підключитися до електронної системи блокування замків. Як Том Круз у фільмі "Місія неможлива".
— Bay! Висячи на канаті, головою донизу! Супер!
Нам треба у щось вірити. Лурдес та Джеррі знову починають молитися, буркотати "God save us, please save us", склавши долоні разом й дивлячись у брудну стелю нашої в'язниці. Ми й досі все ще живі.
Катастрофи корисні: вони дарують жагу до життя. Нью-Йорк на початку XXI століття нагадує Париж 20-х років минулого століття після різанини 1914—1918 років. Ті Шалені роки були освячені шампанським, американці тоді приїздили до Парижа відриватися. Сьогодні, після Одинадцятого вересня, Шалені роки настали у Нью-Йорку, і тепер уже французи їдуть сюди, щоб нарватися на образи. Утім, особисто я заради власного спокою починаю говорити каліченою іспанською:
— Ole! Está magnífico ! Muy muy caliente! Si si si señorita!
Мешканці Нью-Йорка латиноамериканського походження вважають мене за свого. Велике Яблуко — заборонений плід, який кусають своїми білими зубками усі Єви світу. Літаки звели величезний бордель. Чи не надто оптимістичний у мене тон? Місто все ще в жалобі; мабуть, саме тому всі тут одягнені в чорне. Тільки деякі особливо непробивні забувають горе у святах і живуть, наче нічого не змінилося. Але змінилося все, незабаром я в цьому пересвідчуся. Просто я бачуся лише із найвпертішими.
Наприклад, у барі Idlewild на Нижній Іст-Сайд, о 9.28 Р.М. усі дівчата та хлопці оголені до пояса. У дівчат соски розмальовані квіточками. Цю тенденцію називають "swinging lite": легкий свінг. Усі пестять одне одного, цілуються, дотуляються тілами, але до справжнього сексу не доходить. Тепер багато вечірок проходять у такому стилі, найвідоміша з них — "Саке".
— Це не оргія, — каже господиня. — Просто sexy-вечірка.
Часто-густо пара йде з ким-небудь третім будь-якої статі, до якого потім ще два дні не додзвонитися... Але також багато чоловіків просто полюбляють дивитися, як їхні дружини лижуться із подружками, і це все. Більше дізнатися про такі вечірки можна на www.cake-nyc.com, є ще один сайт, який більш hard: www.onelegupnyc.com (наприклад, пароль на останню вечірку був "Eat me"). Вхід 50 $ з пари, 15$ із самотньої жінки. Увага: ці вечірки рано закінчуються, бо всі прудко роз'їжджаються трахатися деінде. Мета цих нових свят — вийти за межі вірності, подружнього життя, винайти новий спосіб кохати, не жертвуючи при цьому власним бажанням.
Нью-Йорк — єдине місце у світі, де ще можна побачити таку рідкісну картину: посеред зими дівчата в босоніжках потягують рожеві коктейлі з трикутних келихів, переминаючись під Крейґа Девіда. Рецепт "Космополітена": лимонний Absolut, лікер Cointreau, сироп із журавлини та сік лайму змішати у склянці для Martini. Цей підступний напій нагадує "Тоніос" в Іруні часів моєї юності (джин, горілка, гренадин, помаранчевий сік): перші пиятики, про які страшно згадувати, солодка рідина, що розтікалася судинами. Я замовляю склянку, точніше, п'ять склянок. Бен Ладен бажає зла цим дівчатам. Я ж бажаю тільки добра їхнім твердим цицькам, затисненим у завузькі топи. Алкоголь — це як кохання: усе так добре починається... Аж раптом цієї миті я прозрів. У наші дні МІЖНАРОДНИМ ПЛЕЙБОЄМ є жінка. Це Бриджит Джонс, або Керрі Бредшоу, героїня серіалу "Sex and the City". Саме їх бояться ісламісти, і як же я їх розумію! У мене теж серце стає, коли вони застосовують свою важку артилерією: туш, блиск, східні парфуми, шовкову білизну. Вони оголосили мені війну. Вони лякають мене — щось мені підказує, що спокусити їх усіх я не зможу. Завжди з'явиться якась новенька, у якої підбори будуть іще вищі, ніж у попередньої. Стільки роботи мені не до снаги. Навіть коли щодня кидати на це місто по чартеру, вони все одно не перекриють потік небезпечних красунь, не перешкодять сексуальному імперіалізмові люксових потіпаху майках "І ESCAPED ТНЕ BETTY FORD