— "Всесвітньої диктатури"? Треба ж таке! Куди тебе занесло! Ми ж все-таки вільні люди, що живемо в багатих країнах, чи не так?
— Це не я сказав, а Камю.
— А, гаразд, якщо Камю, то це інша справа... (Укей. Нагадай, щоб наступного разу, коли ти будеш у Парижі, я відвів тебе на вулицю Жакоб, 56. Саме там усе починалось: "народження нації", як казав Ґріффіт.
— Будь ласка, не верзи дурниць із повним ротом. Усе почалося набагато раніше. Треба повернутися до шумерів. До 5000 року до нашої ери ми жили в Раю. Держав просто не існувало. Кілька шумерських королів вигадали війни та національний абсолютизм. А знаєш, де це відбувалося? В Іраку! З часів Шумерського Королівства там постійно відбуваються різні сутички. Сьогодні Буш веде себе із Саддамом Хусейном, як месопотамський царьок.
— Не критикуй занадто шумерів. Вони все ж таки вигадали писемність. Якби не шумери, я був би змушений зараз працювати на телебаченні!
"Life Cafe" відповідає своїй назві: інтелектуальний гомін голосів надає бажання змінити світ, разом із дівчатами, у яких чисте волосся і яких звуть Сенді.
— Скажи мені, Трою, а як ти назвеш свій ідеал? Знаєш, треба вигадати таке слово, яке закінчувалося б на "ізм", бо ж інакше твоя утопія виглядатиме несерйозно. Пропоную "альтерглобалізм", щоб провести асоціацію з глобалізацією. Або ще: "інтернаціоналізм". Але це дуже змахує на комунізм... "Мультилатералізм"? "Космополітизм"? "Глобалізм"? Ні, це дуже схоже на капіталізм.
— Слухай, я ще не думав над цим, але це питання здається мені не надто принциповим...
— Та ну! Дуже важливо мати назву, яка б спонукала всіх до активних дій. "Всесвітизм"? Ні, це нагадує "Вівенді". Може "Планетаризм". Ось воно. Ми — планетаристи.
— Схоже на назву секти самогубців.
— Що ж, тим гірше! Ти — Шарль Фур'є1 нового століття! Наш неізраїльський гуру! О, святий Трою, вкажи нам Шлях!
— Фредеріку?
— Yes?
— Це котра твоя чарка кайперіньйо?
— Та не переймайся ти так. Думаєш, Карл Маркс пив саму воду? Ми верзли нісенітницю, марили, аби вірити в щось, бо ж віра наводить злагоду в душі.
Знову землетрус.
— Що це ще за вибух?
— Друга вежа впала, — мовить хтось, хто дихає, висунувшись на вулицю.
Димова завіса настільки щільна, що неможливо розрізнити, де пожежа, а де пил. Будівля, у яку літак улучив після нас, впала першою. Не треба намагатися віднайти тому причину, але одне стає зрозумілим: у найближчі хвилини наша вежа теж вибухне.
— Let us pray. Господи милосердний, благаю, хоча й не вірю в Тебе. Прийми нас до Себе, незважаючи на наш опортунізм.
Зруйнування сусідньої вежі спричинило шум, наче хтось зламав жменю спагеті, не більше. Мені здається, саме такий звук можна почути під час сходу лавини. Сухий тріск. Mass murder не гримить, наче грім. Його звук схожий на звук хрустіння печивом. Або на водоспад, де замість води — бетон.
Якоїсь миті Джеррі озирнувся на автомат з водою, який дивно булькотів. У прозорому скляному балоні утворювалися бульбашки. Вода всередині вже майже закипіла.
Нижній Манхеттен без двох веж — це інше місто, тридцять сім років зникли в полум'ї. Обличчя Нью-Йорка підрихтувало полум'я. До таких доків пристав Lafayette.
Нижній Манхеттен — єдина частина Нью-Йорка, де вулиці не пронумеровані, якщо загубився тут — можна повернутися назад по своїх слідах; Financial District — квартал Манхеттена, що страшенно нагадує якесь місто-бордель у Європі. О десятій ранку я йду по Волл-стрит, "Вулиці грошового муру". Цю назву вона отримала, бо колись тут був мур, що захищав місто від індіанців. Сьогодні до цієї стіни треба додати ще цеглин, як у пісні Pink Floyd. В Ізраїлі почали будувати стіну, як колись було в Берліні. Незабаром треба буде казати не "Волл-Стрит", а "Волл-Сіті", "Волл-Кантріз", "Волл-Ворд"1.
Саме тут дві вежі здіймалися майже до небес; але раніше тут був дерев'яний частокіл, що захищав наших голландських пращурів від алгонкуїнів, ведмедів та вовків. Частокіл, що був збудований у 1653 році, поступово розбирали по дощечках місцеві мешканці, щоб зігрітися або зміцнити гостроверхі дахи своїх осель. Під моїми ногами в Новому Амстердамі Всесвітній торговельний центр відправився до своїх колоніальних прадідів, винних глечиків, цегли, скла та цвяхів з попередніх століть, хлібних, ячмінних і тютюнових полів та останків свиней, що грались та бігали темними вуличками міських нетрів, скелетів баранів і людей, що з'їхалися сюди з усього світу. Раніше, дуже давно, на місці, де колись стояв ВТЦ, індіанці вирощували жито.
Рятівники так і не дісталися до нас. Ви так і не бачили нас по телевізору. Ніхто не зробив наших фотознімків. Усе, що ви про нас знаєте, — розхристані силуети, що лазять по фасаду, тіла, що несуться в порожнечу, руки, що розмахують білими ганчірками в повітрі, наче хмарами. Жахливий звук падіння людських тіл у документальному фільмі братів Ноде. Єдиний фільм про трагедію зняли два французи.
Але вони не показали розірваних на шматочки людей, що впали, фонтани крові, мішанину зі сталі, плоті та пластику. Ви не відчували запах спалених електричних дротів. То запах, який відчуваєш при короткому замиканні, але помножений на 100 000 вольт. Чи чули ви крики тварин, наприклад свиней, коли їм перерізають горло, чи теля, якого обробляють живим? Але зараз там були не телята, а розумні створіння, здатні благати.
Що? Цнотливість? Помірність? Не треба було шокувати дітей? Не слід було робити сенсації з наших багатостраждальних тіл? Надто огидно щодо родин жертв? Коли трупи множаться десь далеко за кордоном, ви не працюєте в білих рукавичках. Ви знімаєте, а потім продаєте всі авіакатастрофи; усі, але не в Нью-Йорку. Так звана "повага до родин" зазвичай не дуже турбує журналістів, насамперед американських. Що? Наша бійня людських тіл надто бридка? Але ця реальність огидна, і відмовлятися на неї дивитися ще огидніше. Чому ви не бачили жодної фотографії наших зламаних та скалічених рук та ніг, наших розірваних тіл, нутрощів, що вивалювались назовні? Чому ховали загиблих? Це не деонтологічна етика, а самоцензура, навіть просто — цензура. Уже через п'ять хвилин після того, як перший літак урізався в нашу вежу, трагедія вже стала ставкою в медіа-війні зображень. Мабуть, тоді патріотизм? Певно, що так. Національний рефлекс спонукав американську пресу випинати груди, приховувати наші страждання, вирізати зображення "джамперів", фотографії обпалених тіл, "body parts". Можна говорити про стихійну кругову поруку, безпрецедентне, після першої війни у Персидській затоці, медіа-замовчування. Не впевнений, що всі жертви хотіли б, щоб їх стерли з історії. Я б, наприклад, хотів, щоб наші обличчя показали світові. Щоб люди знайшли в собі сили подивитися на нас, як треба знаходити сили, щоб не заплющити очі, переглядаючи "Ніч та туман"1. Але це вже війна, а під час війни треба приховувати шкоду, заподіяну супротивником. Треба робити гарну міну. Це одна зі складових пропаганди. Жертви отримали шалену компенсацію. Відтепер Мері багата, вона отримає мою страховку життя, матеріальну допомогу, відшкодування з боку держави та спадщину хлопців. Кендес не отримає нічого. Вона муситиме зробити ще чимало фотографій білизни. От так і була проведена одна з найбільших за повоєнні роки операцій із медіа-дезінформації. Сховайте цю кров, я не можу її бачити. Будівля рушиться, ці кадри показують безперервно. Тільки не показуйте, що коїлось усередині: там були наші тіла.