225
Мені набридло писати безпорадні романи. Набридли безплідні постекзистенціальні блукання. Набридло бути ловцем у іржі, який не може нікого впіймати. Я шукаю наступної утопії.
Що далі я про це думаю, то очевидніше стає: терористи помилилися з ціллю. Чому вони не атакували будівлі Об'єднаних Націй на Ферст-авеню, між 42-ю та 48-ю вулицями? Бо це міжнародна територія? Адже ця Організація провалила свою місію. Це ж на ній лежить відповідальність за всі ці війни, несправедливість та порушення світового паритету сил! Змусити Штати повірити в існування правосуддя, але жодного разу не застосувати його на практиці! Спрямуйте всі ваші "боїнги" на цю Махину! Світ потребує діючого уряду, міжнародної армії, що може навести лад. Блакитні каски в Югославії? Солдати без зброї, яким платили, щоб ті мовчки спостерігали за різаниною між людьми. ООН дискредитувала себе з того часу, як Лівія була призначена головою Комісії з прав людини. Треба реформувати цю бюрократичну, затхлу, корумповану та в'ялу Організацію. ООН була створена на руїнах Спілки Націй. Що збудуємо ми на руїнах ООН? Чому б не всепланетарну демократію, за яку агітував ще Ґаррі Девіс, що заснував у 1948 році Рух громадян світу (за підтримки Альбера Камю, Андре Бретона та Альберта Ейнштейна)? Є тільки один спосіб вирішення проблем тероризму та екологічної катастрофи — створення Всесвітньої республіки, яка перебуватиме під контролем єдиного міжнародного парламенту, що обирався б на загальних вибоpax. Моя заповітна мрія — ліквідація націй. Я хотів би не мати батьківщини. Джон Леннон співав: "Imagine there's по countries". Чи не через це Нью-Йорк убив його?
У саду скульптур ООН фотографую статую Святого Георгія, що долає дракона, дивним чином схожого на фюзеляж літака. Численні машини з телевізійною технікою заважають добре роздивитись пам'ятник. "Good defeats evil" (Добро перемагає Зло), цю масивну скульптуру Радянський Союз подарував ООН у 1990 році. Вона споруджена з останків радянської та американської ракет. "Good defeats evil": щодня в кожному з нас відбувається ця битва; сьогодні вона йде у світі. Зараз у цій квадратній будівлі зібралися члени Ради Безпеки, щоб прийняти резолюцію стосовно війни в Іраку. Учора ввечері на прес-конференції президент Буш сказав таку чарівну річ:
— Після Одинадцятого вересня наша країна перетворилася на поле битви ("Our home is а battlefield").
Безглузда нью-йоркська мішанина є чудовим взірцем: світ без кордонів реальний, бо його модель була успішно випробувана на цьому крихітному острові. У результаті маємо бридкий, складний, небезпечний та гучний наслідок, але в цілому система працює: можна жити разом із людьми з усього світу, будь-якого походження, будь-якої раси. Цього цілком можливо досягти. Як у Сараєві.
З Одинадцятого вересня Сполучені Штати перебувають у стані війни зі Злом. Мабуть, це виглядає сміїпно, але так воно є. Проблема полягає в тому, що ця справа не входить до компетенції Штатів. Вони беруться виконувати роботу ООН. Всепланетарна демократія не повинна бути приватною власністю Сполучених Штатів Америки. Треба перейменувати ООН у "Сполучені Штати Світу". Та організувати їхні всесвітні загальні вибори.
У Парижі я часто зустрічався з Троєм Девісом. У мене складалося враження, ніби ця висока худорлява людина втомилася від місії, яку поклав на нього батько. У той самий час він здавався дуже організованим: по всіх країнах він вештався зі своїм аташе-кейсом. Уперше я побачив його, коли він вимагав грошей у Пера Берже. Удруге він здався мені не таким симпатичним, бо цього разу він вимагав грошей у мене. У Троя Девіса завжди в кишені вітри виють: з тих пір, як він кинув роботу банкіра та присвятив себе справі World Democracy, усі гроші він витрачає на авіаквитки. У нього був проект "Маніфесту за Всесвітню демократію". Пам'ятаю, я відфутболив його до Жан-Поля Ентовена, сподіваючись таким чином позбутися його. Після цього ми спілкувалися здебільшого електронною поштою. Він хотів вибити грошенят у мого брата. Він так замучив мене, що, врешті-решт, я дав йому мобільний Ардіссона... а тільки-но він дізнався, що я став видавцем, він повернувся до проекту видання своєї книги. Відверто кажучи, він мене просто дістав зі своєю Всесвітньою демократією. Утім, скільки б я не сушив собі мозок, іншої утопії для світу після Одинадцятого вересня я не бачу.
Знайомства в Інтернеті набувають усе більшої популярності. Незабаром можна буде розмістити свій портрет, зроблений веб-каме-рою, і вказати всі характеристики людини, яку ви шукаєте: вік, регіон, хобі, колір очей тощо. Зовсім скоро ми вже не будемо зустрічатися випадково. Робиш собі самопрезентацію в неті, вивісивши свою фотку чи відео, і уточнюєш: "Я шукаю руду дівчину-бісексуалку, схильну до свінгерства, з великими грудьми і вузькою піхвою, якій подобаються диски Кета Стівенса та баскетбол, фільми Тарантіно і Республіканська партія". І тільки-но хтось із кандидатур, що відповідають твоїм вимогам, перебуватиме у твоєму районі, ти отримаєш про це повідомлення на мобільний чи e-mail. Більше не треба буде вештатися цими огидними барами. Шкода, я вже не побачу цього ідеального світу, в якому зустрічі відбуватимуться із раціональною логікою, наче оголошення про операції з нерухомістю. Хотів би я жити у віртуальному світі, але помру в реальному.
Коли я стою на Бруклінському мості, у мене складається враження, ніби я на краю стрімчака. Милуюсь Іст-Рівер та буксирами, що з гудінням розбивають хвилі на білих морських гребенях. Білі сліди пароплавів на морі схожі на білі сліди літаків у небі. З того часу як я припинив приймати кокаїн, мені повсюди ввижаються білі лінії. Чи досі в нью-йоркському повітрі літає людський порох? Кожний мешканець міста знає, що його легені вдихнули мікроскопічну частину Всесвітнього торговельного центру. У моєму романі "14,99 євро" (або "99 франків") Октав занюхав попіл свого боса. Так чи інакше, усі ньюйоркці робили це: канібали мимоволі, вони отруєні карбункулом із суттєвим вмістом людських летких речовин. У Нижньому Манхеттені та Брукліні (повсюди, де пройшла димова хмара) почалися епідемії. Мерові Джуліані слід було б вжити запобіжних заходів, аби зменшити ризик зараження, щоб іще більше не тривожити населення. Варто було б принагідно поставити питання про відповідальність Служби безпеки ВТЦ, працівники якої й донині живі, адже вони вирішили першими евакуюватися, замість того, щоб розблокувати двері на даху, а також про відповідальність дев'яти пілотів гелікоптерів нью-йоркської поліції, які відкинули можливість евакуації повітрям.